Хотіла побути в Чехії два тижні, а вийшло два роки: як ірпінчанка з донькою адаптувалась за кордоном
Війна для нас розпочалася несподівано
До повномасштабного вторгнення Інна, разом зі своєю донькою Мирославою, проживала у власній квартирі в Ірпені. Місто знаходиться неподалік від Гостомеля, населеного пункту, в якому 24 лютого висадився російський десант, тож звуки вибухів вони почули одразу.
“Пролетіло прямо над дахом. Ми тоді подумали, що це був якийсь винищувач. Ми просто ще до цього ніколи в житті не чули як літають ракети. Я досі точно не знаю що це було, але за декілька секунд після цього пролунав вибух.
Я працювала тоді на телебаченні. У мене якраз був в середу ефір, який закінчився вночі. Приїхала додому десь о першій годині ночі й десь о другій лягла спати, а о п'ятій прокинулася від вибухів.
Війна для нас почалася несподівано, попри те, що я працювала на телебаченні. Якраз останнім гостем був Арестович, який намагався мене тоді заспокоювати, тому що всі питали: “Чи буде, чи не буде?”. Він мене переконав, що якщо щось і буде, то тільки по критичній інфраструктурі, а в Ірпені такої немає. Ну, як виявилося, все було не так, як ми думали”, — згадує про перші дні вторгнення Інна Поляк.
Спочатку сім’я переховувалася у підвальному приміщенні Державного податкового університету. Місце було абсолютно непристосоване для бомбосховища, адже мало вікна, в які могли легко залетіти уламки від вибухів, або ж навіть ворожі гранати. Тож жінка з донькою, разом із сусідами, вирішили повертатися додому. Через декілька днів саме в цей корпус університету прилетів російський снаряд.
Підвал Державного податкового університету
“Я сама родом з Харківщини, селище Коротич. Згадуючи, що мені розповідала моя прабабуся, як там точилися жахливі бої, щоб взяти Харків. Я розуміла, що Ірпінь, в цьому випадку, — це те саме “негарне” стратегічне місце і Київ буде оборонятися до останнього. Тому нас просто там зітруть. Я ще дуже боялася окупації, тому що доньці на той момент було 13 років і я знала, які росіяни нелюди".
Планували до Львова, а потрапили до Чехії
Бойові дії дуже сильно вплинули на психологічний та емоційний стан Мирослави. Тож Інна вирішила, що так далі продовжуватися не може й потрібно терміново евакуюватися. Пройшовши усе місто пішки, сім’я натрапила на українських військових, що погодилися довести жінок до вокзалу. Через добу потрапили на евакуаційний потяг і дісталися до Львова. Думка була лише одна — безпечно доїхати до родичів.
Намет на вокзалі у Львові
“Ми сиділи у наметі на вокзалі — грілися, їли. Через тотальну втому та шок, в голові було все як у тумані. У мене вже не було сил добиратися до того села, а треба було, як мінімум, до ранку чекати на маршрутку. Раптом посеред ночі зайшов чоловік і каже: “У мене є два місця для мами й дитини на нічліг”. Нас поселили у протестантській церкві у Жовкві”.
Виявилося, що місто знаходиться в протилежному напрямку від Дрогобицького району, у який потрібно було потрапити жінці. В цей час їй запропонували поїхати на польський кордон.
“У мене в Чехії є друзі. Ми фанати біатлону. Перед вторгненням вони почали активно цікавитися, чи справді щось почнеться. І коли все відбулося, то вони сказали, що зможуть прихистити нас із донькою. Але мені, на той момент було головне доїхати до родичів на Львівщину.
Коли були у церкві, вони сказали мені їхати до будь-якого найближчого кордону і вже там, вони нас заберуть.
Я думала, що два тижні там побуду і назад на Львівщину. Але ми 2 березня приїхали до Чехії, так і досі тут”.
Особливості адаптації
Через роботу на політичному ток-шоу Інна сильно втомлювалася від усіх подій, що відбували в країні, тож у неї з’явилася досить таки дивна звичка — слухати зранку чеське радіо. Це допомагало провітрити голову і відволіктися. Крім того, кожні 15 хвилин в ефірі лунали новини, що, своєю чергою, допомагало в організації ранкової рутини. Саме ця специфічна звичка й допомогла жінці в майбутньому із вивченням мови.
“У плані адаптації нам дуже сильно допомогло те, що ми потрапили не в центр для біженців, адже там селили українців до українців. Нас же прийняла чеська сім’я. Родина Орловських дійсно святі люди. Ми прожили у них два місяці й весь цей час вони готували нам обіди, сніданки, дбали про нас. Мирослава спочатку була в шоковому стані — неначе в кубло залізла і не хотіла нікуди виходити. Але потихенько, завдяки доброму ставленню людей навколо, їй вдалося нормалізувати свій стан”.
Загалом, не тільки родина Орловських, а усі люди в селі Дрславіца, дуже добре ставилися до українок. Вони постійно приносили речі, гроші, продукти; пропонували виїхати в місто, показати різноманітні пам’ятки культури й архітектури; запрошували на фестивалі й святкування.
Практично одразу, оскільки Інна вже трохи знала мову, їй запропонували роботу в школі у місті Угерський Брод, що неподалік від Дрславіци, як асистентки учителя з виховної роботи.
“В кінці березня я вже була офіційно працевлаштована. Взяла тільки одну виплату, а решту допомоги вже не отримувала. По суті я ніколи не користувалася пільгами для біженців. Мені це не було потрібно, адже нам допомагали люди особисто. Пам’ятаю, якось прийшла одна жінка й каже: “Я хотіла пожертвувати кошти в Україну, але я не знаю кому вони там потраплять. Давайте я повністю зберу вашу дитину в школу”. І от вона посадила нас в машину й повезла в торговельний центр”.
Допомога від чехів
Чужа вдома, але своя на чужині
Мирослава була єдиною українкою в класі. Тож, перебуваючи в чеськомовному соціумі, дівчині вдалося досить швидко вивчити іноземну мову.
“Спочатку в нас в школі було 13 українських дітей. Від місцевих учнів була неймовірна підтримка. Вони носили якісь подарунки, малювали якісь картинки, робили щось власними руками й дарували разом із цукерками, постійно обіймали. Наші діти аж в шоці були, що так може бути”.
На відмінну від інших шкіл, у навчальному закладі міста Угерський Брод, вчителі вирішили не відділяти українських учнів від чеських, та формувати змішані групи продовженого дня для дітей молодших класів. Це також допомагало переселенцям краще адаптуватися.
Однак після літніх канікул ставлення чеських дітей сильно змінилося.
“Моя дитина приходить і плаче. Каже: ”Мамо, мене весь клас ігнорує і навіть не вітається. Вони мене не помічають, наче мене і немає”. Тобто після шаленої підтримки й любові, зненацька виник холод.
Я й сама почала помічати, що ставлення змінилося. Чехи почали від нас втомлюватися, розпочалася пропаганда, що через українських переселенців закінчуються гроші в бюджеті й так далі. Як зазвичай, почалося це серед дорослих, а воно ж впливає і на дітей”.
Проблеми розпочалися не тільки в Мирослави. Зокрема хлопці з шостого класу почали скаржитися навіть на фізичне насилля. Проте цей конфлікт швидко вирішив завуч з виховної роби. Жінка провела бесіди із головними задирами й більше подібних ситуацій не виникало.
“Чехи були привітні, бо вони думали, що ми побудемо тут пару місяців, а потім, як все буде добре — поїдемо додому. Тому вони хотіли запам'ятатися такими привітними. В принципі вони люди хороші, але не люблять іноземців. В порівнянні з іншими країнами Європи, в них їх дуже мало.
Але вони бачать тих, хто цікавиться мовою, культурою, хто гарно вчиться. До наших дітей, які дуже старанні, вони ставляться з підтримкою, постійно хвалять. Чехи помічають талановитих і завжди підтримують таких дітей.
Також вони хочуть все знати про сім’ю і втручаються, якщо з дитиною поводяться якось не так. Тобто їм не байдуже”.
Інна вчила свою доньку, що навіть попри ігнорування з боку однокласників, вона все одно повинна залишатися привітною і стояти на своєму. З часом, завдяки цій пораді, ситуація змінилася і з дівчиною знову почали спілкуватися, як з рівною.
Влітку 2023 року сім’я вирішила вперше, після довгого періоду, відвідати Україну. Донька Інни дуже сильно хотіла побачитися зі своїми друзями. Проте старі знайомі відреагували досить холодно. З Мирославою так ніхто і не зустрівся: ні колишні однокласники, ні члени волейбольної команди. У дівчини були найкращі подруги, проте вони також роз’їхалися по світу. Тож в рідному місті вона залишилася абсолютно сама.
“У них є якась група у фейсбуці, де вони виставляють фото і Мирослава щось там прокоментувала, але без образ, а просто щось написала. Так вони їй сказали: “Ти вже тут чужа. Не пиши нам”. Що було неприємно.
Вона ходила від Ірпеня аж до Бучі пішки в надії побачити хоча б когось на вулиці, але так і не зустріла.
Тренер з волейболу й вчитель малювання — вони дорослі люди й нормально відреагували й зустрілися. А от діти… Вони ще підлітки. У них своє життя. Якщо не бачили її півтора року, то це вже все. Вже не цікаво. Мирослава й плакала, й страждала. Але зараз все добре. Я її налаштувала: “Цінуй те, що маєш зараз”.
Історія повернення до ІрпеняФото: Фейсбук-сторінка Інни Поляк
Проблема невизначеності
Попри чеську привітність, багато українських дітей самі не хочуть йти на контакт. Крім того, ще однією з головних проблем адаптації є невизначеність батьків, у яких немає чіткого розуміння, щодо термінів перебування за кордоном й можливості повернення до України в майбутньому. Діти в таких сім’ях продовжують навчатися в українських школах дистанційно.
“Діти дуже втомлені, вони не встигають, адже програми різні. Я не знаю, що порадити в цьому випадку, тому що, а якщо треба повертатися? То як все буде? Деяких дітей ми спеціально брали на рік менше, тому що він, для прикладу, восьмикласник, але не знає чеського алфавіту. А вони не хочуть в Україні втрачати цей рік, то вони навчаються онлайн, а тоді приходять і кажуть: “Ой! Ми сьогодні не прийдемо — у нас там якийсь екзамен, якась контрольна в українській школі”. Або ж чеські вчителі скаржаться, що він не робить домашні завдання, а мама каже, що він й так бідний плаче, бо не встигає.
Тут треба визначитися, але це ситуація, в якій це зробити неможливо”.
Для того, щоб хоча б якось поліпшити становище українських дітей за кордоном Інна влаштовувала в школі масу освітніх та розважальних заходів. У цьому також допомагала й адміністрація міста.
Немає до кого повертатися
Наразі питання “Скільки українців повернуться до своєї країни?” досі залишається відкритим. У кожного є своя особиста причина залишатися за кордоном. Однак однією з найпоширеніших є та, що просто немає до кого повертатися.
Батько Інни помер, а її мати тепер також проживає в Чехії. До того ж донька почуває себе комфортніше за кордоном й планує здобути там вищу освіту.
“Вона є більш успішною в чеській школі ніж в ірпінській. Там вона страждала. У нас було дуже перенаселене місто, класи по 35 учнів і програма була дуже насичена. А тут математика відстає на рік чи два, вони все розжовують, приділяють більше уваги. А в Україні всім було все одно, встигає вона чи ні.
Мирослава почуває себе успішнішою, ходить на гуртки, на хор. Буде співати на площі на Різдво. От якось вона тут себе знайшла.
Інна Поляк разом із донькою Мирославою та її однокласниками
Тут є національне свято, під час якого чехи вбираються у свій національний одяг, який вони передають від прадідів до внуків. Так доньці місцеві люди вже запропонували доєднатися до святкування й одягти це вбрання. Навіть знайшлася жінка, яка готова їй його дати. А це сакральні речі. Тут в кожному селі свій одяг і людям з інших сіл, навіть якщо це близькі родичі, заборонено одягати чужий крій. Але Мирославу прийняли. Це село для неї, як рідна домівка”.
Найближчі чотири роки, поки донька не закінчить навчання, Інна планує залишатися в Чехії. Однак навіть після цього терміну, поки що, не має остаточної впевненості, повертатися до України, чи ні.
“Я вже там без родини. Я знаю, що вже не буде такого забрання всієї сім’ї за столом, як колись. І тому мені з чужими людьми, як з рідними. Але ти все одно відчуваєш себе чужим. Я весь час намагаюся знайти шматок домівки й провести якісь паралелі. Можливо, тому що я не в Норвегії й не десь зовсім в чужих краях, адаптація і пройшла так легко.
Інна Поляк щаслива у чеській школі
Ти десь пускаєш коріння обростаєш цим всім і тобі важко вже тут прощатися. Остаточної визначеності немає, але ремонт у своїй ірпінській квартирі роблю. Інколи хочеться просто плюнути на все і сказати: “Я хочу додому”. А інколи лякаєшся, адже і тут я вже все люблю”.
