Я не дозволю, щоб жоден ветеран почував себе покинутим: історія бойовиї медикині Олени Рекус
Майдан, а потім АТО
До 2014 року Олена була звичайною медсестрою, що працювала в стаціонарі. Під час “Революції гідності” не змогла залишатися вдома та вирішила піти на Майдан, аби допомогти повалити проросійський режим Януковича та змінити країну на краще. На цьому мирне цивільне життя жінки скінчилося. Розуміючи, що здатна зробити для України набагато більше, Олена Рекус поїхала на фронт.
“Я була цивільним медиком і навіть уявлення не мала, що таке військова медицина. Тому довелося наздоганяти все по ходу справи. Після того як почалося АТО, я доєдналася до добровольчого формування і розпочала там свою військову діяльність, як бойовий медик”, — розповіла про початок свого військового шляху пані Олена.
Жінка виконувала бойові завдання на Луганському та Донецькому напрямках до 2016 року. Після чого звільнилася з лав ЗСУ та повернулася до цивільної медицини: спочатку це був військовий госпіталь, а потім швидка допомога. Тим часом чоловік Олени, Аббас, вирішив відкрити власний невеличкий бізнес. Життя почало набувати звичного темпу, однак розпочалося повномасштабне вторгнення.
Евакуація, розмінування та робота в морзі
Подружжя застало його в Бучі. Були в окупації. Пізніше вирішили розгорнути госпіталь у місцевій школі, де надавали будь-яку допомогу. Вибратися із міста вдалося тільки 9 березня під час евакуації. Перевівши дихання, сім’я Рекусів, завдяки знайомим, долучилася до добровольців й поїхала на визволення рідного регіону. Чоловік брав участь у близьких боях у формуваннях хлопців, які евакуювалися з Бучі, а Олена була з ТрО.
“Ми допомагали всім, кому могли. Тоді ж не було сформовано якоїсь частини, тож ми просто щось робили, як медики. Ми всі перетиналися ще з 2014 року. На жаль, не всі живі залишилися, але ті, хто залишився, згуртувалися й почали працювати. На той час ми були без зброї й просто надавали медичну допомогу й намагалися евакуювати. Задачі були абсолютно різними. Ми просто влітали, робили все можливе і їхали далі”.
Ексгумація тіл у БучіФото: Google
Після того, як міста регіону звільнили, поки чоловік займався розмінуванням Бучі, Олена продовжила волонтерити в морзі.
“Ми, безпосередньо працювали з тілами загиблих цивільних й військових. Ми намагалися знаходити тіла, хоча б помірно розпізнати їх. Є таке страшне слово “сортування”. У військовій медицині воно є нормою, однак для цивільного населення не дуже сприятливе. Я не хочу нікого образити, тому що знаю, що це тяжко, але саме цим ми й займалися”.
Перше поранення
Після цього подружжя поїхало на Харківщину: Олена, як бойовий медик, а Аббас — сапер та штурмовик.
“Мене запросили медиком у підрозділ. Чоловік все ще займався розмінуванням. Поки ми чекали оформлення, я вирішила закінчити усі справи, адже ми розуміли куди ми їдемо і, що це може бути наша остання дорога”.
Олена Рекус разом із чоловікомФото: Олена Рекус
Зрештою пара потрапила до одного підрозділу і, зазвичай, виконували бойові завдання на одних й тих самих локаціях. Під час визволення Ізюму чоловіка сильно поранили в ногу та госпіталізували.
“Там був капець. У нас були загиблі й поранені. Був дуже тяжкий день. Для багатьох “деокупація” — це просто слово, а ми всі, безпосередньо, знаємо що це таке і як складно вона дається. І якими жертвами, і якими силами, і якими травмами. Для нас “деокупація” — це маленьке слово, яке розширюється просто на величезне коло”.
"Я знала, що буде важкий день"
Наступним пунктом, після невеликого перепочинку, став Соледар на Бахмутському напрямку. Після успішної операції в госпіталі, Аббас все ж таки добився свого й поїхав до дружини.
“Були різні історії, тому що гинули побратими, були поранені. Безпосередньо моєю роботою була евакуація загиблих та поранених з поля бою і їхнє транспортування до Бахмуту. Там вже, все що було можливо, робили лікарі.
Вони були дуже крутезними. За всю мою практику, Бахмутська лікарня — це самий шикарний стабілізаційний пункт в плані професіоналізму, який я тільки бачила. В прямому сенсі там оперували під обстрілами.
А обстріли були постійно. Коли їдеш вночі, то фари вмикати не можна, але це й не потрібно, тому що все горить. І так кожен день”.
Під час одного з завдань надійшла інформація про важкого пораненого. Група Олени вирушила до місця евакуації двома автівками: попереду пікап, а позаду мікроавтобус.
“Я знала, що буде важкий день. Майже всі це відчували. Дехто підходив до мене й казав: “Коли мене не стане — потрібно зробити те і те”. Ми ще з чоловіком проговорили вранці де що лежиться, на випадок, якщо щось трапиться.
Це був підрив. Машину просто розірвало. В той момент було вже зрозуміло, що трапилося щось безповоротне, але наскільки усе погано, було неясно”.
Саме в цій автівці, що їхала попереду, й знаходився чоловік Олени.
Олена Рекус разом із чоловікомФото: Олена Рекус
“Я не знала, чи він живий, чи ні, адже підійти було нереально. Тому що дуже близько до росіян, а вони ще й розпочали щільний обстріл. Однак всі розуміли - статус тяжкий, адже було видно, що стало з машиною. Коли ми повернулися з Бахмуту в Соледар, не могли вирішити, чи можна йти, чи ні. Зазвичай евакуацію проводять вночі, якщо дозволяє час, бо так безпечніше.
Взагалі евакуація тіл — це рідкість, тому що під час неї можна загинути, адже насправді там до кацапів було дуже близько. Я розуміла, що не завжди потрібно йти на неї такими жертвами. Я дуже вдячна всім, хто провів цю спецоперацію. Раніше я навіть і не думала, що так важливо прийти на кладовище й знати, що ми гідно всіх поховали, з пошаною і караулом”.
Олена Рекус — сильна жінка, що за час своє військової діяльності бачила безліч важких поранень та смертей. Пригадує, що тоді був практично перший раз, коли вона дозволила собі тихенько розплакатися, але так, щоб ніхто не бачив. Відкрити мішок з чоловіком у Бахмуті так і не наважилася.
"Я не хочу, щоб все було, як після АТО"
Під час евакуації Олена отримала контузію і розрив барабанної перетинки, однак через адреналін навіть не помітила цього. Увагу на кров звернули лікарі у Бахмутському стабілізаційному пункті. Пізніше, на фоні всіх тих страшних подій, жінка перенесла інфаркт.
“Я вирішила поки що піти з бригади. Я вирішила, що мені потрібно щось робити далі. Кажуть, що коли ти щось постійно робиш, то можна бігти, але, коли ти постійно біжиш, то в тебе просто немає часу подумати про щось і на фоні цього народжується щось безпосередньо правильне. Наприклад, мій проєкт, який був створений просто з нічого”.
Після звільнення влітку 2023 року Олена Рекус почала займатися агробізнесом. Це стало своєрідною реабілітацією для жінки й можливістю допомогти своїм побратимам й бойовим сестрам адаптуватися після повернення з фронту.
Олена Рекус зі зброєюФото: Олена Рекус
“Для мене це трохи складно, але я все зроблю для того, щоб це стало доступно тим, хто мобілізується, чи списані після поранення. Якщо хтось з них захоче, то я б залюбки навчу їх тому, що вже знаю сама.
Я мрію, щоб ветеранський бізнес займав ширші ніші в нашій країні, абсолютно в різних напрямках. Мені дуже важливо зараз, поки я не повернулася на бойові, зробити внесок в економіку. Це майбутнє України, армії й це розбудова нашої країни, про що я дуже мрію і мріяла ще до повномасштабки, АТО та Майдану”.
Крім того, Олена Рекус є членкою ГО "Жіночий ветеранський рух", яка є першою спільнотою жінок з військовим досвідом в Україні.
Місія організації полягає в адвокації та захисті прав та рівних можливостей для жінок-військовослужбовців у Збройних Силах. Починаючи з 24 лютого, частина ветеранок повернулася на передову, щоб разом з чоловіками захищати нашу країну, тоді як інша частина групи відіграє важливу роль у забезпеченні потреб фронту. Багато цивільних волонтерок і волонтерів також приєдналися до організації, надаючи постійну підтримку країні через роботу у штабі швидкого реагування.
“Ветерани — це дуже круті люди, які точно будуть робити все офіційно й поповнювати економіку. Зараз дуже багато фондів й громадських організацій, які безкоштовно навчають, що таке бізнес і як розпочати свою справу. Я хочу, щоб цивільний бізнес допомагав ветеранському. Безкоштовно навчав, давав якісь поради й вів ветерана на початку його справи. Це такий маленький внесок, але від людей, які вже мають великий досвід.
Я не хочу, щоб все було, як після АТО. Щоб люди вже визнали, що ветерани — це не просто цивільні люди. Щоб, коли вони повертаються, не було такого, що їх забували. Раніше була просто неймовірна гендерність та сексизм. Особливо у всіляких соціальних службах. Якщо до тебе так відносяться, то навіщо тобі кудись далі йти й намагатися щось робити. Ясно, що ти просто залазиш у свій кокон і продовжуєш тихенько працювати там, де і раніше, не намагаючись відкрити щось своє.
Зараз я собі не дозволю такого і нікому не дозволю, щоб ні один ветеран не почував себе покинутим. Я хочу, щоб була ситуація “рівний — рівному”. Щоб у нас в країні люди не боялися один одного і допомагали. Я зроблю все для цього”, — підсумувала Олена Рекус.
