Боротьба за життя: історія хірургині Людмили Федоренко, яка рятувала людей під час окупації Бучі
Шлях до хірургічної справи
Людмила з дитинства хотіла стати лікаркою, але батьки вважали, що це “не жіноча справа”. Ба більше, якщо це буде пов’язано з такою справою як хірургія.
Але батьківські переконання не змогли її зупинити, тому після закінчення школи вона обрала Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пирогова за спеціальністю “Медицина”. Під час навчання у медичному університеті дівчина відвідувала гуртки із хірургії, акушерства і гінекології та терапії.
“Протягом навчання в Україні я періодично стикалася з проявами гендерної дискримінації, особливо це стосувалося викладачів-чоловіків уже майже пенсійного віку. Для них хірург – це не та спеціальність у медицині, де жінка може себе проявити. На жаль, наші закоренілі спеціалісти досі піддаються стереотипам і гадають, що під час операції жінка може не витримати напруження, або не впоратися з емоціями та відповідальністю. Хоча в Польщі та загалом в Європі практика жінок-хірургинь дуже поширена”, – розповідає Людмила.
2018 року вона закінчила інтернатуру, яку проходила у відділенні судинної хірургії Київської обласної клінічної лікарні. Там вона асистувала на багатьох артеріальних і венозних операціях, виконувала ампутації кінцівок як головна хірургиня. Під час інтернатури виїжджала на стажування у Польщу, де проходила стажування у відділенні травматології та ортопедії.
Закінчивши навчання й отримавши перший практичний досвід, Людмила планувала працювати в Києві, куди переїхала разом з родиною. Та бажання жити поза мегаполісом привело їх до зеленого міста Буча, де, придбавши житло, осіла родина жінки. Тут її місцем роботи стала Ірпінська міська лікарня, що якраз оновлювалася й розширювала штат спеціалістів. Лікарня приймала громадян зі всіх найближчих містечок Бучанського району, тому була постійно завантажена. Особливо це стосувалася травматологічного та хірургічного відділень.
Війна й робота під час окупації
Коли розпочалися бойові дії, чимало медиків вирішили, що лишатися в Бучі небезпечно, і виїхали з родинами. Та все ж кілька залишилися.
Попри потужні бомбардування, відсутність світла, перебої з водою і загалом нелюдські умови, упродовж окупації медики надавали медичну допомогу всім, хто її потребував. Лікарня виявилась однією з установ, що працювали в місті й мали, хай і обмежений, але доступ до питної води та електроенергії завдяки генератору.
У перші дні війни, коли до лікарні привозили поранених, а місту загрожувала окупація, лікарі швидко стабілізовували їх і вивозили до Києва. А ті, хто були у критичному стані й могли б не витримати дороги (або коли не було можливості швидко перевезти), залишалися у лікарні.
"Я розуміла, що в цей час лікарні потрібні були мої руки, і написала головному лікарю, що готова проводити операції”, – каже Людмила Федоренко.
Хірургам щодня доводилося оперувати людей із пораненнями від російських снарядів і куль. Бували дні, коли таких постраждалих було понад 20 за день.
“Переважно першими пораненими були звичайні цивільні, які випадково потрапили під обстріл у більшості випадків під час невдалих спроб виїхати з міста на власних автівках”, – пригадує хірургиня.
За два тижні в окупованій лікарні вдалося врятувати чимало життів. Операції проводилися фактично в польових умовах: з генератором в операційній, без тепла та центрального водопостачання.
“Пацієнти були різні: у когось влучили осколки, а когось привезли підстреленого снайпером. Були й випадки, коли в лікарню люди потрапляли вже з гангренами і єдиним шляхом порятунку життя була ампутація”, – розповідає лікарка.
Найскладніше довелося двом відділенням лікарні – хірургічному й гінекологічному. Приймати вагітних і хворих доводилося в дуже ризикованих умовах – в один із днів на територію лікарні заїхала російська техніка.
Оперувати доводилося і під дулами зброї – адже росіяни взяли на приціл танка будівлю лікарні, а автоматники цілилися в операційну.
“Ми навіть не могли увімкнути світло, аби не привернути увагу до палат і не наразити хворих на небезпеку”.
Врешті, через переговори лікарів їх вдалося позбутися.
Людмила каже, що тоді її головним завданням було просто виконувати свою роботу. І в будь-якій ситуації важливо залишатися людиною і фахівцем / фахівчинею, навіть тоді, коли до тебе на стіл може потрапити ворог, який приніс у твоє місто біль та страждання.
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу.
