Зібрала мрію по частинках. Історія відродження кав’ярні після звільнення Бучі
Заснування власної справи
Створення власної справи стало головною метою життя Юлії Нічволоди. Економістка за фахом, останні девʼять довоєнних років вона, каже, працювала мамою пʼятьох дітей. Утім, завжди хотіла створити місце, куди люди зможуть приходити, щоб відпочити, де буде затишно та спокійно, де прихисток знайде і молоде, і старше покоління. І таким місцем у червні 2021 року стала кав’ярня в Бучі Jul's Coffee.
«Ми відкрилися насамперед не для прибутку, не для бізнесу, а як хобі – щоби було місце, де можна було б провести час, окрім дому і сімʼї, і де я могла б самореалізовуватися і дарувати любов та увагу гостям. Тобто я не очікувала великого прибутку від цього. Я думала: “Ок, якщо я буду заробляти й 200 доларів, це буде добре”».
Юлія пригадує, що дуже розчулилася в день відкриття закладу, бо не очікувала такої підтримки від незнайомих людей.
«Ввечері було стільки гостей, які прийшли підтримати мене, познайомитися з моєю командою! І потім я просто сіла і розплакалася від щастя, коли ми порахували, скільки людей прийшло за це й день. Бо я не очікувала цього.
А далі я бачила відгуки, щирі усмішки на обличчях дітей, які приходили з радістю, які казали: “Мамо, ходімо за смачненьким до Юлі”. І це було так радісно. Потім я споглядала, як молодята приходили до мене на побачення, потім було освідчення, зараз ця сімʼя чекає дитину. Колись вони були просто гостями, а сьогодні вони – друзі».
Підприємиця каже, що бачить різницю у закладах, якими володіють жінки й чоловіки. Зокрема, вона приділяє багато уваги тому, щоб у кавʼярні було багато іграшок для дітей.
«Я знаю, як це – коли мама хоче просто спокійно посидіти й випити кави, щоб її ніхто не чіпав. Ти просто мрієш хоча б про три хвилиночки спокою. Особливо, коли в мами нема бабусі чи няні, яка допоможе. Або поспілкуватися з подружкою, поки діти граються разом на диванчику або за столиком з пазлами чи щось малюють».
Любов до гостей спонукала Юлію вигадувати щось нове для своєї кавʼярні. Так зʼявилися музичні вечори.
«Я захоплююся живою музикою, і мені зазвичай подобалося проводити вечір, просто слухаючи скрипку, саксофон або піаніно. І я думала: “Чому таке є тільки в Києві й чому ми маємо їхати з Бучі, витрачати 40 хвилин на дорогу туди й назад, щоб просто гарно провести вечір? Чому ми не можемо це зробити тут, поряд з нашим домом? І чому людям потрібно витрачати багато грошей на вечерю, щоб просто послухати живу музику?”. І я запросила скрипаля. Це стало нашою традицією: щопʼятниці була жива музика».
Найближчим часом Юлія сподівається відродити добру традицію музичних посиденьок.
«Такі відчуття зазвичай залишаються в памʼяті назавжди. Бо весь час ми кудись біжимо, щось робимо, але ми не розуміємо, що треба жити зараз і проводити час зі своїми рідними. Особливо зараз, після 24 лютого, я думаю, в багатьох змінилися цінності й ми більше приділяємо уваги нашим рідним».
Війна, що зруйнувала мрію
«Я добре памʼятаю 23 лютого, коли до нас приходили гості й казали: “Ой, давайте не будемо вірити, що почнеться війна. Усе буде добре. Нічого не станеться”. І ми намагалися підтримати одне одного та не думати про це», – розповідає Юлія.
Хоча, за кілька тижнів до вторгнення вони з чоловіком обговорювали, що ж будуть робити, якщо війна таки почнеться. Вирішили, що навіть якщо таке трапиться, то нікуди не поїдуть, а залишаться в Бучі, разом з дітьми, хоч вони й багатодітна родина – мають трьох доньок та двох синів.
«Так і сталося. Коли 24 лютого зранку ми почули вибухи, я бачила поряд із домом багато машин, люди намагалися швидко виїхати, ми визирнули у вікно: “Що будемо робити?” – “Ми залишаємося”».
Бо тут наш дім, це наша земля, тут моя улюблена справа, у чоловіка – робота. Хоч ми й маємо пʼятьох дітей, а молодшій тоді тільки виповнилося чотири рочки».
Кавʼярня працювала навіть 24 лютого. Юлія досі вдячна одному з баристів, який пробув у закладі до пів на третю дня.
«Люди приходили ще 24-го зранку по каву та смаколики. І потім писали нам в інстаграм, що ми були єдиним місцем спокою. Вони приходили, щоб випити кави та заспокоїтись».
10 березня сімʼя зрештою вирішила виїхати. Тоді, коли почала зʼявлятися інформація про офіційні «зелені коридори». Це сталося після того, як у дім Юлії прийшли російські військові.
«Вони перевернули все, розбили вікно. Я особисто з ними спілкувалась, вони, слава Богу, мене не чіпали. Тільки сказали, що в них завдання – знайти зброю у цивільних. Я в них спитала, чи можемо ми зараз виїхати. Вони сказали, що якщо в нас є автівки, ми можемо поїхати. Кажу: “Як же їхати, якщо ви розстрілюєте людей в автівках на дорогах?”. Вони кажуть: “Сьогодні в нас наказ по мирних не стріляти”. Ми спакувалися за пів години та виїхали».
Жінка пригадує, що полишати Бучу було дуже тяжко. Уся сімʼя була налякана, діти і Юлія плакали. Вона була за кермом однієї автівки з дітьми, чоловік – іншої. Вони не знали, якою дорогою краще їхати, рухалися на свій страх і ризик.
«Я добре памʼятаю, що, коли ми виїхали на міст, я повертаюсь – і бачу, що моя Буча вся темна, в диму, все горить. І я розуміла, що, можливо, це останній раз, коли я бачу своє місто. Це було дуже боляче.
Єдине, чого я боялася тоді, – що мене зможуть зламати, і я не зможу більше любити, дарувати любов. Бо хто може дарувати щастя, якщо в серці його вже нема?».
Повернення та відновлення мрії
«Разом з дітьми ми виїхали спочатку до Польщі, а потім на Кіпр до знайомих. Це було важке рішення, але ми не знали, що буде далі. Там я почала працювати й активно стежила за новинами та ситуацією вдома. Було важко чути та бачити те, що показали ЗМІ після звільнення: знищені помешкання, вбиті люди та загальний жах. Але вже тоді я розуміла, що потрібно повертатись», – каже Юлія.
Сімʼї пощастило – їхня домівка вціліла. Втім, ситуація з кавʼярнею була протилежною.
«27 лютого, коли кадирівська армія зайшла на Вокзальну, вони розбили кавʼярню. Я бачила це на камерах, спрацювала сигналізація. Вони порозбивали вікна, вітрину. Не брали нічого з алкоголю, бо не пʼють, але всі десерти… Я не знаю, як вони їх їли зі склом від розбитої вітрини, але як є».
На початку квітня, ще за кордоном, Юлія побачила фото кавʼярні. Вікна, дах і стіни були пошкоджені. Всередині все було побито. Приміщення розстріляли з важких кулеметів. Проте Юлія була націлена відновити справу дуже вдячна за підтримку своєму чоловікові.
«Для жінки немає нічого неможливого. Я достатньо сильна. Але я знаю, що не була б такою, якби мене не підтримував чоловік. Якби він спочатку не сказав: “Ти все зможеш”, я б не рухалася далі. Й навіть потім, коли я плакала, що в мене більше немає кавʼярні, він обіймав мене: “Все буде, ти все зможеш, ми все відновимо, все зробимо разом”».
Він і поїхав до Бучі першим і зібрав працівників кавʼярні. Побите скло – прибрали, вікна – забили палетами, а більшість обладнання вдалося врятувати працівникам ще на початку вторгнення. Вони вивезли кавомашину та інші пристрої. Так заклад почав готуватися до відновлення роботи.
«Багато людей, до речі, мені писали: “Можливо, вам потрібна допомога? Ми можемо донатити на відновлення кавʼярні”. Для мене це було неочікувано та давало стимул працювати, швидше відновлювати, щоб обійняти всіх. Я просто мріяла, що я повернусь у Бучу, буду бачити рідних гостей і буду всіх обіймати. І ми будемо радіти, що нарешті бачимося й можемо працювати далі для своїх гостей».
Тоді, навесні 2022 року, Юлія не мала певності, що їй вдасться відновити роботу кавʼярні. Тому запустила бренд фасованої кави. Люди могли не тільки купувати каву для себе, а й для військових. Команда Юлії відправляла свій продукт на передову. Також на сайті була кнопка для донейтів на відновлення закладу. Жінка каже, що допомога людей була дуже цінною для перезапуску закладу. Команда й досі продає фасовану каву та передає її на фронт.
«Наприкінці травня була зварена перша кава. Це було особистою маленькою перемогою. Далі все, що ми заробляли, - вкладали у відновлення кавʼярні. І для мене було дуже важливо, щоб працівники отримували зарплату. Я їх максимально підтримувала в час, коли ми не працювали, і потім».
Юлія приїхала в Бучу 1 липня. Каже, що, повернувшись, плакала одночасно від розпачу і від щастя.
«Я начебто вдома, але я бачила, що зробили з моїм містом. Але ж раділа, що нарешті можу приїхати додому, що стіни стоять, люди продовжують жити. Це дало мені сили рухатися далі.
Перші гості приходили в кавʼярню, як до психолога. Вони розповідали про свої страшні переживання. Але вже восени йшли з іншим настроєм, більш бойовим: ми зможемо, ми переможемо, все буде добре, нас не залякати!».
Матеріал підготовлено за підтримки Волинського прес-клубу.
