“Єдине, що нас може спасти – це секунди життя”: Історія окупації села Пилиповичі
Перші дні повномасштабного вторгнення
Населений пункт розташований за 55 кілометрів від Києва. У перші дні повномасштабного російського вторгнення Пилиповичі жили звичайним життям. У селі немає жодних військових об’єктів, тож здавалося, що мешканцям нічого не загрожує. Ба більше, в пошуках безпечного місця до села приїздили люди з регіону й навіть з Києва. Але з часом ситуація почала ускладнюватися.
“Ми побачили Бородянку вже взірвану, палаючу. Ми чули бої. Наші хлопці сільські витягнули з бою трьох поранених українських військовослужбовців. У Пилиповичах, у місцевій амбулаторії їх лікували. На той час було троє хірургів у селі, які вдало провели всі операції”, – пригадує початок вторгнення отець Борис.
Бородянка у вогні
Руйнування в Бородянці
Виїхати із села станом на 1 березня все ще було можливо, і деякі мешканці скористалися цією нагодою. Однак більшість, у надії на краще, не хотіла покидати власних домівок.
“Я допоміг вивезти дві машини – дві сім'ї з малими дітьми й однією вагітною жінкою. Я їх провів через Бородянку. Тоді велися бої, але російських блокпостів у місті ще не було, і за містом я з ними попрощався. Ми ще раз побачили зруйновані будинки, і це було жахіття. Ми прощалися з надією на те, що ще колись зустрінемося, тому що я не знав, що відбуватиметься далі”.
Отець Борис Ковальчук
Перші жертви з Пилиповичів
Першими загиблими мешканцями Пилиповичів виявилися два бійці місцевої територіальної оборони. Тіла хлопців пролежали в Бородянці протягом трьох днів. За словами отця Бориса, вбивця за допомогою телефона однієї зі своїх жертв повідомив рідним про скоєне і надіслав геолокацію та фото загиблих. Окупант також повідомив, що під одним з тероборонівців лежить граната.
“Ну я собі так поставив запитання: “А як вчинив би Ісус Христос? Я ж у нього таки вірю. Якщо я вірю, то він би пішов”. Кажу хлопцям: “Завтра зранку після богослужіння мені потрібен автомобіль”, – і десь о 10 годині я вже поїхав”.
Перед самим виїздом отець дізнався, що був убитий ще один мешканець села. Ним виявився цивільний, що вивозив свою сім’ю. Дочка та внук отримали важкі поранення, але сам чоловік загинув.
Аби забрати тіла, необхідно було отримати дозвіл від окупаційних військ. Щодо тіла цивільного питання вирішилося доволі швидко, однак забрати тіла тероборонівців виявилося набагато складніше.
“Я шукав людей, хто б мені дозволив забрати ці тіла. Тобто колони їздять цілий день. Я стою з піднятими руками. Ходжу вправо-вліво. Навколо куча розбитої техніки. Зупиняється один БТР біля мене, я пояснюю ситуацію, а вони мені: “Ето нє к нам. Іщі атвєтствєних”. Ну і десь о 16-й годині зупинився УАЗік “Патріот”. І мені дозволи. Оце все – і машина поїхала. Тобто через хвилину можуть приїхати інші й просто розстріляти мене. Вони не знають, що мені там хтось щось дозволив. Але вони навіть дозволили бусиком заїхати й погрузити”.
Гранат під тілами не виявилося, однак вони були сильно пошкоджені, зі слідами жорстокого знущання. В той же день провели богослужіння та поховання.
Початок окупації
8 березня до Пилиповичів зайшла велика колона росіян. Під час вечірнього богослужіння староста села звернувся до отця Бориса з проханням поговорити з окупантами та попросити їх не стріляти по мирному населенню, адже в населеному пункті немає українських військових, а лише цивільні.
“Вони були сильно налякані. Казали, що прийшли з Ірпеня і багато з їхніх полягло, що вони хочуть повернутися додому. Це були молоді солдати-срочники, але серед них були й бойові офіцери, які зовсім по-іншому думали. Вони шукали тут нацистів. Десь там в Ірпені вони спіймали групу польських найомників у чорних формах, і тому вони не то що б ідейно були напічкані пропагандою, а вони вже нібито їх побачили. Не знаю, де кого вони там бачили в Ірпені, але так чи інакше вони мали намір тут шукати польських найомників у чорних одежах”.
Як каже отець, діалог минув мирно і цивільних дійсно не чіпали, однак деякі будівлі все ж постраждали.
“Був постріл в забор дитячого садочка. У мене досі запитання: ви на броні, на висоті, бачите приміщення дитячого садочка розмальоване, бачите дитячий майданчик і туди стріляєте – для чого? От що ти там хотів побачити?”
Вивів понад сто автівок з окупації
9 березня кілька сімей згуртувалися, щоб покинути село п’ятьма автівками.
“Мене зупинили росіяни на перехресті біля дитячого садочка. Перевірили, тому що це була інша команда, і тут на нас їдуть машини. Я розумію, що це цивільні, але ж росіяни цього не знають. Це просто легкові машини їдуть. Вони зразу займають бойову позицію. Я їх заспокоюю, що в селі повинні бути тільки цивільні, тому не стріляйте, підпустіть ближче”.
Перевіривши кожну машину і не виявивши нічого забороненого, росіяни вирішили випустити колону автівок із села. В цей момент отець Борис зрозумів, що це може бути чи не останній шанс для порятунку односельців. Через дві години на вулиці вишикувалася колона із понад восьмидесяти автівок, готових до евакуації. Зеленого коридору ніхто не оголошував, тож мешканці вирішили їхати на свої страх та ризик.
“Я людям сказав, що у мене ніяких домовленостей немає і кожен відповідає сам за себе, – пригадує той день отець Борис. – Просив давати мені дистанцію, тому що я їду перший, і якщо мене підіб'ють, щоби осколками не побило інших. Другим ставив завжди серйозного військового, який в разі, якщо я загину, виведе колону. І так само ставив відповідальних людей останніми".
Дібравшись до українських блокпостів, отець нарахував 111 автомобілів, адже під час евакуації до них приєднувалися автівки з інших міст та сіл. Переконавшись, що з односельцями, з якими він прожив поряд понад 22 роки, все гаразд, церковнослужитель вирішив повернутися назад в Пилиповичі.
Церква в Пилиповичах
Наступного дня, 10 березня, під церквою вже стояли дві-три сотні людей, готових до евакуації. Загалом за час окупації отцю Борису вдалося вивести із села чотири колони автівок. Кожен виїзд розпочинався з інструктажу на випадок зустрічі з російською технікою.
“Як тільки вони нас побачать – вони нас одразу розстріляють, в мене навіть сумнів ніяких не було. Я це пояснював людям. Я казав: “Єдине, що нас може спасти – це секунди життя. Якщо в нас ще не долетіло щось, ми миттєво зупиняємося максимально праворуч, щоб звільнити проїжджу частину, і всі виходимо з машин із піднятими руками, щоб вони встигли побачити, що ми мирні. Можливо, нас не розстріляють”. Я збирав водіїв і проводив біля церкви такий інструктаж, щоб вони розуміли, як діяти в критичній ситуації”.
Після успішних рятувальних місій отець Борис заповнював свій бус різноманітною гуманітарною допомогою для односельців та знову повертався додому.
Село зараз
У Пилиповичах, хоч це і село, ви не зустрінете стадо корів, що перекриває дорогу, прямуючи на пасовисько. Або ж величезні городи, наповнені овочами. Пилиповичі – це сучасне пристоличне село, мешканці якого здебільшого працюють у Києві. Однак, попри міцний зв’язок зі столицею, тут все ще збереглося вшанування українських традицій, обрядів та народних пісень. Мешканці привітні й зустрічають усіх зі щирою усмішкою.
За словами отця Бориса, наразі Пилиповичі повністю оговталися після окупації й продовжують жити звичайним життям. Звісно, допомагаючи ЗСУ:
“Село старається допомагати армії, годує багато військових навколо села. Купили дрони, тепловізори, форму військову. Стараємося чимось допомагати, але ехо війни стає від нас з кожним днем все далі й далі, – зауважує Борис Ковальчук. – Та я не можу сказати, що люди холодно ставляться. Вони підтримують, донатять, хвилюються. Ось ця волонтерська допомога показує, що ми в процесі війни й кожному треба брати в цьому активну участь”.
