Забирали людей на бричках. Історія волонтера, який допомагав людям в окупованому Ворзелі
Ризикувати життям, аби вижити
24 лютого рано вранці Сергій почув звуки вибухів, але не міг зрозуміти, що це таке. Йому пощастило, що вдома були запас їжі, генератор і паливо для нього. Та запаси кінчалися, що змусило його піти шукати допомоги. Проте разом із нею він знайшов місце, яке стало домом і роботою за покликом серця, – молитовний дім церкви Євангелії «Відкрита Біблія». Тут волонтери й організували осередок гуманітарної допомоги.
Російські війська зайшли у Ворзель 1 березня, колони з 200 танків і БМП заїхали в селище. Уздовж Варшавської траси, прямо в полі, окупанти організували воєнний табір, а будинки людей захоплювали й розкрадали.
Сергій розповідає, що це був керівний склад рашистів:
«Наше селище окупувало понад 200 одиниць важкої техніки, снайпери, командири, десантники, лейтенанти. Вони були екіпіровані й знали, на що вони йдуть. Це були навчені дядьки, було видно, що вони не вперше на війні».
Колона російської техніки, що застрягла дорогою на КиївФото: Getty Images
Через пошкодження інфраструктури у Ворзелі зникли світло, вода, газ, виникла медична, продуктова й соціальна кризи. Під час окупації мешканці Ворзеля, не зважаючи на обстріли російських військ та інші небезпеки, виходили з домівок, аби знайти їжу та медикаменти.
Сергій одним із перших почав активно допомагати жителям, організувавши пункт видачі продуктів. Спочатку волонтери зібрали зо 40 пенсіонерів, які постійно проживали під час окупації в церкві.
З кінця лютого приблизно 15 волонтерів забезпечували допомогали орієнтовно 250 мешканцям селища. Чотири з них були лежачими й зовсім не могли пересуватися самостійно.
«Людей збирали на бричках, на піддонах із матрацами звозили лежачих людей. Ми, волонтери, ризикували власним життям, щоб врятувати людей, які опинилися сам на сам у біді», – розповідає Сергій.
Зокрема, щодня у їдальні церкви для людей готували їжу, була можливість зарядити телефони, прийняти душ, попрати, бо тут були електрика й гаряча вода. Мешканців, які втратили житло, волонтери розселяли в кімнатах церкви.
«Люди ризикували своїм життям і їхали сюди. Іншого варіанту не було», – каже Сергій.
Росіяни шукали тероборону та українську символіку
Переважно російські військові не чіпали молитовний дім та його мешканців. Волонтери носили спеціальні білі стрічки, які без слів пояснювали окупантам, що це за люди. Та якось Сергій вийшов із молитовного дому поговорити телефоном, а повз проходили російські військові.
«Ідуть бурятів 40. Я думав, що вони мене там зараз розстріляють. Реально страх був. Я сховався за забор, вони пройшли повз мене. Коли один розвертається в мій бік і передьоргує затвор на автоматі. Хоча мене не мало бути видно, я ж заховався, у мене все побіліло».
Також волонтер зі страхом в очах згадує момент, коли зо 15 військових влаштували обшуки в церкві:
«Вони ходили кімнатами, шукали незрозуміло що. Нас вивели на вулицю, поставили в напівкільце, почали перевіряти документи, телефони, шукали національну символіку, тероборону. З кожним провели бесіду, після чого командир групи вирішив нас відпустити».
Тоді в однієї з жінок розбили телефон – Сергій пригадує, що в ньому нібито знайшли якусь фотографію.
«Росіяни шукали в нас одного хлопчика з тероборони. Хтось, видно, його здав їм. Тоді ж знайшли ми одну тьотю, яка з ними каталася по Ворзелю, усе показувала-розказувала. Ми її зачинили в будці. Потім приїхали зі СБУ з Києва й забрали її».
Сергій припускає, що ця жінка могла наводити на позиції ворожий вогонь:
«Вона в мене хотіла купити сигарету за три тисячі гривень. Каже мені: "Дай закурити". Відповідаю: "Ні". Вона дає мені три тисячі гривень. Кажу: "Чекай, де ти взяла кошти?". "Це мені, – каже, – баба Ніна дала"».
«Трошки допомогли», врятувавши будинок та автівки з вогню
Небезпечно було й через обстріли. То прилетіло в чотириповерхівку (згорів дах), то за будівлю магазина. Одного разу був приліт і неподалік молитовного дому, тоді уламок зачепив голову одного з хлопців.
«Там усе поряд літало, якось так страшно було. А потім уже звикаєш. Воно летить, свистить, а ти сидиш – тобі вже по барабану».
Один із таких прильотів прийшовся на багатоповерхівку на вулиці Декабристів, 10. Будівля зайнялася, а з нею і припарковані поряд автівки.
«Ми туди побігли, почали витягувати машини. Били вікна, бо ті були заблоковані. Воно все горить, усе падає», – сумбурно пригадує Сергій, емоційно жестикулюючи.
Тушили пожежу, чим тільки могли. Вогнегасники, які мали бути біля кожного підʼїзду, як виявилося, були зачинені в одній із квартир.
«Ми побігли до ресторану "Шкіпер", привезли порошковий балон, щоб затушити ним пожежу. Поки ми його затягнули, вогонь перекинувся далі. Ми його не встигли загасити й до ранку бігали. Хоч трошки допомогли. Спасли десь 20 машин. Старалися як могли».
Тоді вигоріли десятки квартир, у будинку зруйновано дах на шести секціях із восьми.
Знову будівельник
«Під час окупації не було нікого, тільки волонтери. Наскільки я памʼятаю, нікого не було з керівництва – ні з бучанського, ні з будь-якого. Усе привозили тільки волонтери», – розповідає Сергій.
Перша гуманітарна машина у Ворзель надійшла наприкінці березня, після виходу окупантів із Ворзеля. Її відправив депутат Верховної Ради Святослава Юраш – з медикаментами, їжею та одягом для мешканців селища. Медикаменти й продукти також надала волонтерка Олеся Нагорна. Згодом допомогу Ворзелю почали передавати волонтери зі Львова, Івано-Франківська, Фастова та з інших країн – Польщі, Америки, Грузії.
Фото: Незламні.City
Багато подій відбулося відтоді. Сергій – уже не волонтер, хоч кілька місяців і пропрацював у пункті незламності. Та він і далі допомагає людям і рятує будинки – тепер від руйнації. Професія будівельника тепер як ніколи важлива.
