Врятував побратима ціною власного життя: дружина Данііла Семененка розповіла історію життя чоловіка
Кохання привело у Бучу
Народився 25 грудня 1994 року у Києві. Закінчив одну зі столичних шкіл, після чого вступив на перекладача. Провчившись два роки, зрозумів, що то зовсім не його і подав документи до Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Закінчив історичний факультет та здобув освіту археолога, але за фахом так і не працював. Був активною людиною і дуже сильно любив гори. Був відомий як організатор походів
До Бучі Данііла привело кохання. У 2017 році чоловік влаштувався тут на роботу в мотузковий парк, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною.
Данііл Семененко та Аліна Маковійчук
«Спочатку ми не звертали уваги один на одного, а потім якось почали спілкуватися все ближче і ближче. Так і почали зустрічатися.
У нього були дуже гарні очі і гострий розум. Мало що тоді розповідав про себе й здавався доволі загадковим. Ніколи не боявся роботи й завжди погоджувався першим. У нього було багато друзів та знайомих і він ніколи не відмовляв їм у допомозі. Даня старався підтримувати з усіма контакт, зустрічатися на настолки, планувати подорожі, активності, а також був для багатьох як психолог, який міг вислухати, дати пораду. Крім того, у школі я займалася туризмом й полюбляла походи, тож у нас було багато спільних інтересів», — розповіла про найкращі якості свого чоловіка Аліна Маковійчук.
Бабуся Данііла також проживає у Бучі, тож чоловік провів тут усе своє дитинство. Місто йому дуже подобалося завдяки своїй лісистій місцевості та спокійній атмосфері, тож останні 5 років свого життя прожив з Аліною саме тут.
Активно готувався до вторгнення росіян
Як історик та реаліст Данііл розумів, що навіть попри те, що ми живемо у ХХІ столітті, війни завжди були й будуть. Тож, враховуючи напружену ситуацію в країні, почав готуватися до повномасштабної війни ще до 24 лютого. Завчасно зібрав усі необхідні речі та домовився зі своїми товаришами, у разі наступу, піти добровольцями. Військового досвіду Данііл не мав, однак часто тренувався поводитися зі зброєю на полігонах та самостійно вивчав військову справу.
«О 5:40 йому зателефонували друзі й питають: “Ти з нами?”. І о 6 ранку, без краплі сумнівів, він вже поїхав. Мені на той час здавалося, що це триватиме всього декілька днів і війна закінчиться.
Ще 23 лютого ввечері, він заспокоював мене й казав, якщо почнеться повномасштабне вторгнення, щоб я сильно не хвилювалася й продовжувала жити звичайним життям. Думали, що бойові дії посиляться саме на Сході. Тоді ми навіть й припустити не могли, що росіяни дійдуть до Бучі», — розповіла про перші дні вторгнення Аліна.
Данііл Семененко у військовій формі
Разом з товаришами доєднався до ССО “АЗОВ” та став на оборону Києва. Займався патрулюванням вулиць. Першочергово чоловік хотів захистити свою родину та не дозволити ворогу ступити на рідну землю. Тому при першій же можливості поїхав на Схід.
Військовий намагався не хвилювати свою родину, тому якомога частіше виходив на зв’язок. Однак ніколи не розповідав, що ж насправді відбувається на фронті. Про те, що чоловік виконував бойові завдання на “нулі” Аліна дізналася лише під час його відпустки.
Після того, як ССО “АЗОВ” переформували у 3 Окрему штурмову бригаду молодший сержант Данііл Семененко став командиром відділення 2 самохідного артилерійського дивізіону. Виконував завдання на Запорізькому напрямку та пройшов усі Бахмутські кампанії.
«Я завжди його підтримувала й казала, що разом ми зможемо усе пройти. Також під час війни ми вирішили завести дитину. Це було складне рішення, але хотілося зберегти рід, адже Даня цього заслуговує. Він дуже любив свого синочка й хотів багато дітей. Він ніколи не скаржився і, навіть, коли приїжджав у відпустки повністю абстрагувався від війни».
Ставив життя побратимів на перше місце
Після навчань, на початку лютого 2024 року, батальйон Данііла відправили на Авдіївський напрямок.
«Навіть попри вмотивованість та оптимістичне ставлення Данііла, по повідомленнях було видно, що там дуже важко. Звичайно, що прямо він мені нічого не розповідав. Але навіть якщо йому було важко, значить там було справжнє пекло.
Він дуже беріг мене й не хотів, щоб я нервувала. Завжди казав, що усе нормально. Останній місяць розповідав, що майже не їсть і не п’є, бо немає часу. А ще дуже мало спав — по 3 години на день, а то й менше. Казав, якщо засне, то можуть загинути товариші», — пригадує дружина Данііла.
Для кожного з нас слово “Перемога” має різне значення: збереження суверенітету, повернення територій до 2022 року, або ж повернення до території 1991. Для Данііла “Перемога” означала максимальне збереження життів та України як держави.
Данііл Семененко
«Востаннє, коли ми переписувалися я запитала як він. Даня відповів, що ще не знає наскільки його вистачить. У той момент я не сприйняла це як попередження про щось страшне. Я сподівалася, що на чоловіка просто чекає важкий бій, після якого їм дадуть виспатися, або ж навіть відправлять у відпустку.
Я написала який він для мене цінний, як ми його любимо, чекаємо, віримо й пишаємося. Він відповів, що йому прокидатися через 3 години і що він мене любить. Це було останніми словами Дані. Пізніше я надсилала йому відео з нашим сином, питала: “Де ж ти?”. Але відповіді так і не отримала».
Як командир відділення саме Данііл вирішував кому слід йти на бойові завдання. Тож, зважаючи на фізичне та моральне виснаження своїх бійців, дав їм трохи часу на відпочинок. 29 лютого разом з двома товаришами вирушив на бойове завдання, яке стало для нього останнім. Під час обстрілу Данііл ціною власного життя прикрив собою одного з побратимів.
«Військовому, якого Даня прикрив собою, вдалося вижити. Це стало останнім подвигом мого чоловіка. А скільки ще життів йому вдалося зберегти до цього навіть важко уявити.
Його підлеглі казали, що він був найкращим командиром, якого вони знали. Мав високі моральні якості й був дуже відповідальним. Усі вважають Даню справжнім Героєм та шанують пам’ять про нього».
Поховали Данііла Семененка 5 березня на Алеї Героїв у Бучі.
За час служби був нагороджений медаллю “Хрест хоробрих”, а також за день до смерті йому виписали подяку “За сумлінність та патріотизм при виконанні службового обов’язку”.
Наразі родина загиблого збирає підписи для петиції щодо присвоєння Даніілу Семененку звання Героя України (посмертно).
«Це найменше, що ми можемо для нього зробити. Хочеться, щоб люди його пам’ятали.
Мені здається, що він не хотів би, щоб за ним страждали та проливали сльози. Він вважав, що треба жити це життя. Хотілося б, щоб його згадували з високопіднятою головою. І як я казала усім на похованні: «Він не жертва, а Воїн».
Життя — це боротьба
Після закінчення війни Данііл планував зайнятися ветеранським бізнесом, мріяв придбати будинок подалі від міста та завести господарство, частіше ходити у походи та подорожувати світом. Хотів купити дрон та фільмувати красиві краєвиди.
«Основною його жагою були саме походи в гори. Він підкорив Говерлу, не один раз був в Карпатах, а у 2021 році заліз на гору в Македонії. Ще хотів відвідати вершини Португалії та Іспанії.
Він хотів заохотити до туризму малого й показати йому світ. Але вже нічого не зробиш. Буду я подорожувати з ним».
Данііл шанував пам’ять про предків та своє коріння. Завжди відносився до родичів з теплотою та мріяв завести багато дітей, щоб передати їм свою мудрість. Найбільшою цінністю для чоловіка була його власна сім’я.
«Коли він приїжджав у відпустку, навіть попри втому, майже увесь вільний час приділяв сину: гуляв з ним, міг пів ночі заколисувати, грався. І це все зі спокоєм та любов’ю. Тобто брав усі батьківські обов’язки на себе, навіть коли, можливо, йому хотілося відпочити.
У нас ще була така фішка — ми списували не електронними листами, а паперовими. Думали, що це збережеться для наших онуків. Уявляли, як будемо сидіти за сімейним столом та розповідати їм як разом пройшли цю війну».
Данііл по філософськи сприймав смерть та вірив у переродженні душі в роду. Саме це вірування допомагає дружині полеглого військового триматися та жити далі.
«Інколи я йому розповідала про побутові проблеми та як важко справлятися з маленькою дитиною одній, але він ніколи не знецінював мої слова й завжди підтримував. Стверджував, що ми все пройдемо разом. Головне, щоб була надія.
Якось він сказав одну цікаву фразу, яку я й досі згадую: «Життя – це не завжди, коли зручно та комфортно. Життя — це боротьба і усі її виклики потрібно приймати зі сміливістю».
