“Готовий був стояти до останнього ворога”: дружина поділилася спогадами про Артема Атаманчука
Чесний, добрий та прямолінійний
Останні 10 років Артем Атаманчук прожив у Клавдієво-Тарасовому. Народився ж 23 лютого 1993 року у сусідньому селі Микуличі. Любив футбол і навіть хотів вступити до вишу на спеціальність “Фізична культура і спорт”. Але не склалося, тож після закінчення школи вступив до училища та здобув професію кухаря.
Після навчання був призваний на строкову службу. За цивільне життя встиг змінити велику кількість робіт, адже за будь-яких обставин не міг миритися з несправедливістю.
“Він ніколи не соромився сказати людині у вічі те, що йому не подобається. Він не тримався за місце. Якщо щось не подобалося — казав про це прямо. Звичайно, що керівництву це не подобалося. Тож він писав заяву про звільнення і йшов на іншу роботу”, — розповідає Вікторія Атаманчук.
Артем Атаманчук
Ще однією особливою рисою характеру Артема була безвідмовна доброта та довірливість. Чоловік ніколи не відмовляв у допомозі іншим й не шукав особистої вигоди.
“Він не вмів фільтрувати людей на хороших і поганих. Якщо комусь потрібна була допомога – від одразу відгукувався, чого б це йому не коштувало. У нас навіть інколи виникали суперечки, адже я розуміла, що деякі з його знайомих не допомогли б йому у разі чогось. Але він завжди відповідав: “Мені байдуже. Головне, що я допоміг, а там вже все на його совісті буде”. Він ніколи й ні для кого нічого не жалкував”.
У 2017 році Артем прийняв для себе два важливих рішення: спершу доєднався до АТО, підписав контракт із ЗСУ, після чого служив у складі першої окремої танкової Сіверської бригади; ну а друге — вирішив одружитися.
“Це було так: телефонує й каже: "Мене можуть відпустити додому за сімейними, але тільки з поважної причини. Ну я і сказав, що їду одружуватись". Хоча я про це дізналась тільки тоді. Як то кажуть: "Перед фактом поставив". Так і вийшло: щойно я його зустріла з потяга — заїхали купили обручки й на пряму в РАЦС. І вже о 16 годині нас розписали”, — пригадує про несподівану пропозицію Вікторія.
Дружина каже, що Артем був доволі імпульсивною людиною, тож аналогічна ситуація виникла і перед вінчанням.
"Зателефонував і сказав: "Їду додому, так що, Любов (так він мене називав), іди домовлявся з батюшкою — будемо вінчатися. Я так рішив".
Артем та Вікторія Атаманчуки під час вінчання
Окупація та мобілізація
Через три роки контракт закінчився, тож, повернувшись додому, працював на АЗС і в службі таксі. На початку повномасштабного вторгнення евакуював своячку та дружину з дітьми, а сам вирішив залишитися на захисті селища Клавдієво-Тарасове.
“Він їздив через орків, аби довезти провізію для сусідів. От скільки була окупація — стільки він їздив і усім допомагав, не боячись, що його можуть застрелити, або ще щось. Він був безстрашним”.
Переживши окупацію, Артем вирішив не чекати повістки від ТЦК й добровільно мобілізувався до другого розвідувального відділення розвідувального взводу третього механізованого батальйону Окремої президентської бригади А 0222. Там він отримав позивний "Атаман".
“Рік він був у частині в Києві, але потім сказав, що йому набридло тут сидіти і він хоче на фронт. Переводився-переводився і нарешті добився свого і його кинули на передок”.
Завдяки відданості службі, вдалим штурмовим діям зі звільнення окупованих територій Донецької області та за збережені життя побратимів, був відзначений двома відзнаками Головнокомандувача збройних сил України: "Золотим хрестом" і "Хрестом хоробрих".
Відчував власну загибель
За словами дружини, Артем Атаманчук завжди ставив життя своїх побратимів вище за власне. Під час бойових завдань робив усе можливе, аби вивести поранених з поля бою й надати їм першу медичну допомогу.
“Він казав, що багато кого тектична медицина не цікавить, бо хлопці, мабуть, не до кінця розуміють де вони знаходяться. Але всі в першу чергу мають знати як і пов’язку накласти, і джгут затягнути. Навіть, коли у відпустку приїжджав він проводив волонтерам курс з тактичної медицини й на власному досвіді розповідав, як усе правильно робити”.
Під час своєї останньої відпустки чоловік наче відчував, що це його остання можливість побувати з родиною. За цей час Артем встиг відвезти дружину в Карпати, адже ніколи там не бував і завжди хотів побачити справжні українські смереки. А також вперше в житті відвідав Житомир. Зустрівся з багатьма своїми знайомими, навіть з тими, з ким майже не спілкувався.
Артем Атаманчук разом із побратимами
Він був спритним, витривалим, сміливим, безстрашним, харизматичним, наполегливим, впевненим і незламним. Саме завдяки цим якостям його й цінували побратими та військове керівництво. Неодноразово наражався на небезпеку, але доля його завжди берегла. Але після останнього виходу цього не сталось.
“Вони сиділи на моніторах, адже вони розвідка. Дивилися хто звідки й куди. На позиціях потрібно було підкріплення. Насправді вони не повинні були туди йти, але, оскільки
толкових залишилося мало, йому з побратимом дали завдання вивести групу. Там всі були трьохсоті, тож Артем надав їм домедичну допомогу і виконав наказ.
Потім сказали, що потрібно заводити резерв. Ну і звісно, що він зголосився. Вже як відходив, то з усіх боків почалися обстріли. Там були і танки, і САУ, і міномети. Було дуже багато поранень і він не дійшов. Усе сталося моментально”, — розповіла про момент загибелі чоловіка Вікторія.
Артем Атаманчук
“Я ще не до останнього кацапа вибив”
Після закінчення війни Артем мріяв придбати машину своєї мрії й вступити до добровольчого батальйону, аби “вибити усю нечисть”. Тривала служба та участь в бойових діях настільки змінили сприйняття світу, що чоловік більше не уявляв своє життя без армії.
“Він ніколи не відступав і не порушував наказ. Навіть якщо чогось і боявся, то ніколи цього не показував. Мені розповідав, що боїться потрапити в полон, бо розвідників там не приймають. Казав, що якщо загинути — то одразу. Напевно так і сталося, бо міміка не змінилася. Просто наче заснув".
Артем Атаманчук разом із побратимами
Наразі сім’я загиблого збирає підписи для петиції аби присвоїти старшому солдату Артему Атаманчуку звання Героя України (посмертно).
“Це останнє, що ми можемо для нього зробити. Здебільшого до цього він все робив для нас, якби вистачило сил — то готовий був стояти на захисті країни до останнього ворога”.
