Був як непереможний супергерой. Дружина і побратими поділились спогадами про Олександра Ткаченка
Безмежно любив Україну
Олександр Ткаченко народився в Севастополі у 1989 році. Здобув освіту перукаря. Однак через декілька місяців роботи зрозумів, що це зовсім не те, чим хотів би займатися у житті. Тож, тоді ще юнак, вирішив стати інструктором піших походів та водити туристів по Кримських горах. Саме під час одного з таких походів у 2011 році Олександр й познайомився зі своєю майбутньою дружиною Валентиною.
“Вже тоді він мав дуже міцну проукраїнську позицію. Мав на плечі татуювання карти України, звичайно, що з Кримом, та тризуба. Він входив в осередок українських патріотів та був знайомий з Тягнибоком. Його навіть запрошували до партії "Свобода".
У походи завжди носив з собою прапор УПА. І це було трохи смішно, бо групи туристів зазвичай складалися з москвичів або пітерців. Вони зовсім не розуміли що це за стяг і постійно з ним фотографувалися. Олександр розповідав їм про Київську Русь, Україну”, — згадує про молодість чоловіка Валентина Ткаченко.
Олександр Ткаченко з прапором УПА
Через рік після знайомства пара одружилася. Олександр вирішив змінити сферу діяльності, адже водити все життя людей у походи горами здавалося не надто перспективним. Маючи спортивну фізичну форму та гарні знання з історії, чоловік вирішив піти до армії. Спочатку Олександра не хотіли брати на службу до морської піхоти у Феодосії. Бо Валентина вже мала шестирічну доньку і, згідно з законом, сім’ї повинні були б надати житло.
“Ми зіткнулися з тим, що його не хочуть брати в морську піхоту через такі дрібниці. Нас навіть знайомили з тодішнім адміралом України Ігорем Тенюхом. Він сказав, що Саша буде гарним морпіхом та надав свою протекцію. А я, своєю чергою, отримала настанову, що бути дружиною морського піхотинця — це означає все життя їздити за ним по казармах. Так він і потрапив на службу.
Саша безмежно її любив і дуже цим пишався, адже в Криму це була елітна бойова частина”.
Олександр та Валентина Ткаченки
Під час анексії Криму військова частина Олександра чинила опір до останнього
За словами Валентини, у Севастополі проживало багато російських військових, які не мали українського громадянства та постійно просували російську пропаганду. У 2014 році ситуація тільки погіршилася.
“Я пам’ятаю, як це було жахливо, коли вони почали казати, що скоро приїдуть потяги з бандерівцями, які будуть вбивати російськомовне населення. І ти розумієш, що люди начебто адекватні, адже ти спілкувався з ними ще з самого дитинства. У багатьох були родичі на материковій частині України, але вони були зазомбовані цими наративами.
У той момент ми зрозуміли, що, найімовірніше, буде війна”.
Коли розпочався процес анексії Криму, військова частина Олександра чинила опір до останнього.
“Особливо важким було те, що їх емоційно залякували. Їм казали, що вони виїдуть до України й будуть там нікому не потрібні, що їх розстріляють, і так далі. Через цей психологічний пресинг дуже багато морпіхів там залишилися. Але у нас навіть не виникало думки, що ми можемо залишитися. Для нього рішення було очевидним, адже Саша був дуже послідовний у своїх переконаннях”.
Військове керівництво вирішило, що морська піхота України буде базуватися в Миколаєві, тож Олександра перевели туди. Через місяць потому, після народження спільної донечки, до "материкової" України виїхала й Валентина.
Олександр Ткаченко разом з дочкою
“У Саші була дуже маленька зарплатня, і її не вистачало на те, щоб винаймати квартиру. Навпроти мого будинку в Севастополі була одна-єдина українська школа, у якій навчалася моя старша донька. Одного разу я почула, що там щось відбувається. Зайшла на територію й побачила, що директриса зібрала всіх дітей і, навіть не попередивши батьків, оголосила, що ми тепер Росія. У той момент я зрозуміла, що мені тут більше робити нема чого. Я сказала чоловікові, що наступного дня виїжджатиму до Миколаєва, і якщо Україна не може забезпечити його житлом, то йому доведеться звільнитися”.
На щастя, родині вдалося знайти волонтерів, які протягом двох років оплачували квартиру родині Ткаченків.
Пізніше Олександр вирішив взяти участь в АТО та їздив на всі ротації. Був на перших лініях оборони за Маріуполем. Брав безпосередню участь у боях за села Водяне та Гранітне.
Під час відпусток, працював як інструктор полку АЗОВ, адже хотів зробити все можливе для перемоги України.
“Сєвас” одним із перших став на оборону Ірпеня
У 2017 році контракт закінчився, й Олександр переїхав до Ірпеня. Там уже майже рік мешкали його дружина разом з двома донечками. Після звільнення зі служби необхідно було знайти нову роботу, тож чоловік вирішив влаштуватися до охоронної фірми, а через рік зайнявся власним фермерським бізнесом.
Отримавши грант на власну справу, сім’я переїхала до Херсонської області. Придбали невеличкий будинок, завели корів та розпочали успішну підприємницьку діяльність. Мирне життя тривало недовго — через два роки Росія розпочала повномасштабне вторгнення. Олександр завжди казав, що рано чи пізно це станеться. Бізнес довелося терміново продати.
“Ми так і не встигли продати будинок. Якраз 23 числа ми повернулися на Херсонщину, щоб вирішити свої справи. Сашині знайомі подзвонили й сказали, що треба їхати. І на ранок 24 ми вже були в Ірпені. Чоловік одразу взяв всю свою снарягу, власні гвинтівки, і я відвезла його до штабу АТО в центрі міста”.
Після отримання зброї вранці 25 лютого в Бучанському військкоматі на шикуванні в Адмінкорпусі так званого "БКЗ" стояло менше ніж 50 чоловіків, яких розподілили на чотири підрозділи. Командиром першого штурмового підрозділу призначили Олександра Ткаченка з позивним “Сєвас”. Натупного дня до його підрозділу доєдналося ще осіб 20.
Захисники Ірпеня. 19 березня
“Зранку 5 березня штурмовий підрозділ Сєваса вирушив на посилення позицій на “Жирафі” і з того часу ми вже звідти нікуди не йшли. На ротацію нас вивели 18-19 березня”, — розповів боєць підрозділу Ткаченка Олександр “Сухар”.
“Я вважаю, що Сашин внесок в оборону "Жирафа" і всього Ірпеня – це, без перебільшення, відсотків 80. Без його командування "Жираф" та Ірпінь не вистояли б. Він вчив нас воювати та виживати. Хоча й був набагато молодшим за більшість із нас, але всі поважали його і ставилися, як до командира.
У нього були свої стосунки з кацапами — він їх люто ненавидів. Ця ненависть передавалася і нам, і це було своєрідним атомним реактором, який кожен із нас перейняв від нього. Хоча я ніколи не воював і не служив в армії, але я розумію, що таких командирів майже не буває. Він був братом, другом, батьком і командиром в одній особі.
Були такі моменти, коли кацапи намагалися взяти нас у кільце з трьох боків, то Сашко завжди був спокійним, розставляв всіх по місцях: кого з гранатометом, кого з кулеметом, кого зі снайперкою.
Саме він організував снайпінг на "Жирафі". Всі команди снайперів, а це були й азовці, і гурівці, і альфівці — всі проходили через Сашка. А він, навіть не знаходячись на Караван Галі, координував бойові дії на двох блокпостах через рацію та посильних. Тобто вся координація проходила особисто через нього”.
Шикування штурмових підрозділів на території Будинку Письменників. 26 лютого
За словами "Сухаря", Олександр завжди зберігав спокій та був впевнений у своїх діях. І ця впевненість передавалася всім бійцям його підрозділу. На жаль, як і на будь-якій іншій війні, не обійшлося і без жертв.
“На свій день народження, 5 березня, він був в оточенні на Ворзельській розвилці. Вони хотіли забрати азовців, але натрапили на колону росіян. Там він втратив одного зі своїх бійців. Це був для Саші дуже важкий удар. Побратим стік кров’ю на його очах, і мій чоловік ніяк не міг йому допомогти, бо все навколо прострілювалося. Саші якось вдалося вибратися з цього оточення. Він потім розказував, що так багато по асфальту на животі він ще не повзав”, — розповіла про ті страшні події Валентина.
Олександр та Валентина Ткаченки
Олександр ніколи й нікого не міг залишити в біді. Завдяки цій рисі характеру у родини Ткаченків завжди було багато друзів, готових допомогти у скрутному становищі. Тож під час бойових дій на території Бучанського регіону Валентина разом з дітьми виїхали до Львова.
"Саша був наче супергерой, який не може загинути"
Після того, як підрозділ "Сєваса" відвели на ротацію, Олександр вирішив повернутися на службу офіційно.
“І от всі ці півтора року він був на війні. Оскільки Саша був спецпризначенцем, то він трішки частіше бував вдома, ніж піхота, і я його трошки частіше бачила.
Зранку в четвер, 9 листопада, він мені записав голосове повідомлення, що зателефонує ввечері. Але ввечері до мене вже прийшли й сказали, що Саша загинув дві години тому”.
Під час виконання бойового завдання в Сумській області Олександр “Сєвас” підірвався на міні. За чотири місяці до загибелі в Олександра народилася третя донька Руслана, яку назвали в честь безвісти зниклого товариша.
“Він був дуже класним татом, і то велика втрата для наших донечок. Вони дійсно його дуже любили й люблять. Він ніколи й ні в чому їм не відмовляв й завжди захищав та підтримував. Саша став справжнім батьком для моєї старшої доньки.
Я не знаю, яким він був на війні, але вдома він був дуже веселий та завжди жартував. Також він був ніжний та лагідний, а ще дуже терплячий, адже у мене важкий характер”.
Найулюбленішим хобі чоловіка був снайпінг. Постійно відвідував курси, а після закінчення війни планував стати інструктором зі снайперської стрільби.
“Військова справа була його покликанням. Він дійсно був військовим по своїй суті, такою була його природа. Він казав, що ми будемо воювати, доки не переможемо.
Для всіх наших друзів та знайомих він був наче супергерой, який не може загинути. Але ж війна – це місце, де гинуть люди. Навіть найкращі та фахові”.
Олександр Ткаченко зі снайперською гвинтівкою
За словами побратима з морської піхоти Олексія “Дюшеса”, життя Олександра було сповнене несправедливого ставлення з боку держави. Попри це, він продовжував боротися за її незалежність та територіальну цілісність. Олександр був справжнім проявом патріотизму та любові до своєї Батьківщини.
“Сашина родина пережила стільки бід: і в Криму, і в Миколаєві, і після звільнення з морської піхоти, і коли намагалися займатися фермерською діяльністю, наскільки я знаю, у них були дуже великі проблеми, адже місцеві органи влади абсолютно їм не сприяли й створювали купу проблем. І так само під час повномасштабного вторгнення таким людям, як Олександр доводилося брати все у свої руки і розрулювати всі ситуації на місці.
Якщо чесно, то мені здається, що в Олександра було безліч причин плюнути на це все, просто полишити й ненавидіти державу, як політичну владу. Але у нього була така любов до України та любов до нації, що вона виявилася сильнішою за всі ці негаразди. Мабуть, саме це й рухало ним”, — розповів Олексій “Дюшес”.
"Поєднував у собі, здавалося б, абсолютно протилежні речі"
Прощання з полеглим Героєм Олександром Ткаченком відбулося 16 листопада біля крематорію Байкового кладовища у Києві. Труну з прахом Героя поховають 22 листопада о 10:00 на Алеї пам’яті захисників України на Ірпінському кладовищі.
Прощання з загиблим Героєм Олександром Ткаченком
“Він поєднував у собі, здавалося б, абсолютно протилежні речі. На службі він був дуже суворим, але справедливим. Олександр постійно вимагав від своїх підлеглих самовдосконалення. І своїми діями, тим чого він навчив людей, він, скоріше за все, врятував їм життя. Але, крім того, є люди, яким він у прямому сенсі врятував життя під час виконання бойових завдань. І таким людям вдалося приїхати й попрощатися з Олександром.
З іншого боку, він дуже любив свою родину й постійно розповідав про них. Я сам бачив, як вони взаємодіють й спілкуються. Насправді у нього дуже сильна родина, яка його підтримувала, і я думаю, що завдяки цій підтримці він міг так запекло воювати”, — підсумував побратим Олександра з морської піхоти Олексій “Дюшес”.
