“Де починається бізнес — там закінчується любов”: історія конюшні “Free anima” у Бучі
Коні — мрія усього життя
Домашні тварини завжди були не тільки компаньйонами людей, але й членами сім'ї. Вони приносять радість, тепло і навіть покращують здоров'я своїх власників.
За останні роки, супутниками людей стали не лише собаки та коти, але й екзотичні тварини, які потребують особливого догляду. Варанчики, змії, пацючки та екзотичні птахи стали популярними серед тих, хто шукає унікальних компаньйонів.
Проте зі всього розмаїття маленького, милого, пухнастого та екзотичного наша героїня ще з самого дитинства мріяла тільки про коней. У сім’ї, ще маленької на той час дівчинки, не було можливості завести настільки коштовну тварину, яка, до того ж потребує постійного догляду. І тільки у 33 роки Ірина Мулява змогла самостійно реалізувати свою дитячу мрію.
Ірина Мулява. Власниця конюшні "Free anima" у Бучі
“Спочатку в мене було тільки двійко коней. Тільки для мене, просто для любові. Коли коні стояли в полі, до них постійно підходили діти й дорослі. Спочатку просто погладити. Потім знайшли мене, попросили покатати й так ми почали.
Для мене це як хобі, але ж я не можу відмовити дітям, тому що я була така ж маленька й дуже любила коней. Тоді у мене не було можливості, тож я вирішила давати таку можливість іншим”, — розповідає про зародження власної конюшні Ірина Мулява.
Жінка ніколи не планувала розвивати власне хобі у щось більше. Однак, завдяки сарафанному радіо, охочих покататися та провести час разом з конями ставало все більше.
“Один знайомий щоранку, проходячи повз нас, проскакував з характерним звуком. Ми так і назвалися — Конюшня “ТИГИДИК”. Ми зробили її виключно для себе, для своїх. Нас ніде немає. Ми більш домашній варіант.
На відміну від великих стаєнь, спортом не займаємося. У нас хобі клас. Люди можуть покататися, погладити, позайматися іповенцією. До мене інколи приїжджає знайома, з якою ми сідаємо в полі, п’ємо чай й просто дивимося на тварин”, — розповідає Ірина.
А потім почалася війна
Через конфлікт з місцевими мешканцями тварин довелося перевезти з Бучі в Микуличі. Чоловік Ірини власноруч збудував там нову стайню для трьох коней. Життя повернулося до буденного темпу, але згодом все змінило повномасштабне вторгнення.
“Війна кардинально вплинула на конюшню — вона згоріла. 24 числа, коли біля стайні були прильоти, я вирішила випустити коней. Декілька днів вони далеко не відходили. Один мій знайомий намагався забрати їх до себе, але вони вирвалися й втекли в Буду-Бабинецьку. Один з тамтешніх чоловіків тримав овець. Відповідно він мав сіно й зміг взяти коней до себе”.
Забрати улюбленців Ірина змогла тільки після деокупації району. Коштів на утримання тварин не було, не говорячи вже про зведення нової конюшні. Тож, повернувшись із Закарпаття, жінка вирішила продати своїх коней.
“У мене є чітке розуміння того, що кінь повинен працювати. Я не маю на увазі орати городи. Він повинен спілкуватися з людьми, виходити на прогулянки, навчання. А в мене вони просто стояли. Тому одну кобилу я продала, іншого коня забрали на Закарпаття, а останнього віддала в дитячий табір під Черкаси”, — розповідає пані Ірина.
Новий початок
З часом робота конюшні почала потроху відновлюватися під новою назвою “Free anima”. За словами чоловіка Ірини, який знається на астрології, про велику любов дружини до коней свідчать навіть зорі. Тож доля сама звела Ірину з новими улюбленцями.
На випасі біля озера край Бучанського парку з’явилися три нових коні. Мерен Ітіс — колишній спортсмен, який був завезений до України закордонну. За словами Ірини, спорт ламає коней, а особливо їхній характер. Через неправильний підхід тварина перестала показувати бажаних результатів та відмовлялася тренуватися.
Колишній спортсмен Ітіс
Ще одним конем із важкою долею є Султан. Ірина забрала його з притулку. З першого погляду здавалося, що тварині залишалося ще недовго. Лошак мав проблеми з копитами, збиту холку та сильну худорлявість. Однак наразі він є справжнім улюбленцем дітей.
Улюбленець дітей Султан
Історія ж третього коня Ірининого табуну, Лялі, є справжнім підтвердженням “ефекту бумеранга”. На Закарпатті жінка познайомилася з одним дідусем — власником трьох кобил, що опинився у скрутному становищі.
“У нього згорів сінник. А коли перед тобою стоїть людина й плаче через те, що їй немає чим годувати коней й вона вимушена їх продавати, ти не можеш залишатися байдужим. Тому я вирішила віддати йому вторговані кошти за продаж власної кобили.
Старотипна рисачка Ляля
Десь в середині літа він мені зателефонував з лікарні з проханням забрати одну з його кобил. Фінансів на той час не було, адже конюшня в Микуличах згоріла й довелося починати все з нуля. На що він відповів: “Приїдь – я її тобі подарую. Тільки ж нікому не продавай”. Так ми й домовилися, що вона буде у мене доживати до старості”, — розповідає про неочікуваний подарунок долі пані Ірина.
Віддані друзі та ефективні терапевти
Коні – не лише красиві тварини, вони також можуть бути потужним інструментом для лікування та реабілітації.
Взаємодія з кіньми має психологічні переваги. Ці тварини відомі своєю здатністю до сприйняття людських емоцій і навіть можуть відчувати стан свого вершника. Це створює унікальний зв'язок між конем та людиною, який допомагає зняти стрес, знизити тривогу та покращити настрій.
Окрім кінних прогулянок, Ірина також разом із членами Шелтера Святої Ольги проводить заняття з іповенції – одного з напрямків психокорекції (екопсихокорекція), який полягає у професійних прийомах невербальної комунікації “людина - тварина”.
Іповенцію найчастіше застосовують у роботі з
- людьми з обмеженими фізичними можливостями;
- з тими, хто перебуває у психоемоційній напрузі, стресі, депресії;
- людьми з аутизмом, затримкою психічного розвитку, дислексією тощо.
“У мене була дівчинка, яка сиділа на антидепресантах. Її мама розповідала, що вона розчісувала ноги до крові, не могла контролювати емоції й часто проявляла агресію. Але, після того, як вони почали до мене ходити, вона заспокоїлася.
Коли діти їздять верхи, вони зазвичай кричать, співають, якось був випадок, коли мала за гриву кусала. Тобто вони викидують усю негативну енергетику й стають більш спокійними.
Також до нас приїжджала мати з сином, який роздільно розмовляв. Після регулярних занять він почав намагатися краще об’єднувати слова у речення. У кожного це відбувається по-своєму”, — розповідає Ірина.
Жінка переконана, що подібна терапія буде вкрай корисна і для військових, які отримали фізичні та емоційні травми. Адже військові фізично та ментально виснажені важкими пораненнями та війною, потребують емоційного розвантаження, яке б не спонукало їх заглядати всередину себе.
Нещодавно на конюшні вже провели пробний виїзд з бійцями 114 бригади ТРО, які наразі перебувають на реабілітації.
“Стільки позитиву від наших військових не чула давно. Хтось розповідав про дитинство і коней у власному обійсті, хтось згадував сусідського коня, згадувалось та проговорювалось усе, що колись торкалось і було повʼязане з кіньми.
Тішило те, що годувати, чистити коней, торкатись їх теплого сильного тіла не уникав ніхто.
Потім пані Ірина запропонувала охочим осідлати коней та спробувати відчути на собі, як воно бути вершником.
Стільки відгуків, на кшталт:
- за останній довгий час, нічого теплішого та приємнішого я не відчував…
- так тепло і позитивно, довго не посміхався, не радів так щиро…
- їх тіла такі теплі, коли їдеш верхи, так тепло…
- ми ще зможемо приїхати сюди?
Дивно було для самих себе бачити нас усіх такими усміхненими й безтурботними”, — розповіла на своїй фейсбук сторінці учасниця проєкту “Айболить” Вікторія Крамаренко.
Маленька сімейна стайня
Ірина є єдиною працівницею “Free anima”. Хоча невеличка конюшня налічує всього лише трьох коней, догляд за ними займає майже увесь вільний час жінки. Однак Ірина зізнається, що відчуває себе по-справжньому щасливою й не бачить жодного сенсу в розширенні своєї конюшні.
“Для цього потрібна скажена територія й стільки всього іншого, що навіть уявити страшно. Я розумію, що я цього не витягну. Хіба що разом з кимось. Але це треба шукати такого ж фаната, а їх дуже мало.
Можливо і є мрія купити маленьку ділянку й зробити там невеличку стайню, як була в Микуличах. Там було дуже класно. Але оці великі стайні, де коні просто стоять — я не розумію. То вже бізнес. А де починається бізнес — там закінчується любов”, — підсумувала Ірина Мулява.
