“Треба мати сталеві яйця, щоб таке пережити”: історія ювеліркині з Гостомеля Катерини Титової
Все життя у трьох коробках
Вперше покинути рідну домівку Катерині та Олександру довелося у 2014 році. Після того, як в центрі Донецька почали з’являтися “люди зі зброєю та колона танків з написом “На Львів”, родина Титових зрозуміла, що залишатися у місті небезпечно.
“Ми вирішили, що треба їхати кудись під Київ. Хтось нам сказав, що в Бучі та Ірпені дуже красиво — там сосни, ліси, санаторії. Ми просто склали всі наші найнеобхідніші речі в три коробки й відправили їх навмання: дві в Бучу та одну в Ірпінь”, — розповідає Катерина Титова.
Катерина Титова. Ювеліркиня з Гостомеля
“На той момент вже Донецький вокзал не працював, тож ми поїхали через Ясинувату. Малому тоді було всього лише два з половиною рочки. Ми втрьох, сумка з речами й гітара — саме так ми вийшли на Київському вокзалі”.
Родина поселилася в Бучі й прожила у місті п’ять років. Востаннє Катерина їздила у Донецьк у 2018 році — на похорон матері. Після чого Титові продали усе майно в місті, як каже жінка, “за копійки” та купили будинок у Гостомелі. Старий зате власний.
Житло було в жахливому стані: старі вікна, жодної цілої батареї, проблеми з сантехнікою… Коротко кажучи: “потрібно було вичистити все до коробки й зробити заново”, — пригадує Катерина. Грошей за продаж трьох квартир в центрі Донецька вистачило на первинний монтаж, систему опалення та вікна. Решту довелося позичати, перепозичати та заробляти, адже хотілося, щоб люди заходили в будинок та почувалися наче в музеї.
Усе по другому колу
Гостомель розташований трохи далі, ніж за 30 кілометрів від центру Києва. З перших днів повномасштабного вторгнення селище стало потерпати від злочинних дій російських військових, які планували використати його як плацдарм для подальшого наступу на Київ. Якось російські окупанти поцілили у будинок Титових. Не стало більш ніж половини вікон. На цей момент у них близько тижня не було електрики, тож вони розуміли, що скоро може не стати газу та всіх інших базових зручностей.
Сім'я Титових переховується у підвалі під час обстрілів Гостомеля
Четвертого березня родина знову була вимушена тікати з власного дому. Збиралися похапцем, адже розуміли, що російський снаряд може прилетіти щосекунди. Цього разу всі речі вмістилися лише у три рюкзаки. Тікали до кумів у Бучу. Через відсутність мобільного зв’язку Титові не знали, що в сусідньому містечку ситуація ще гірша. Через два дні обом родинам довелося вибиратися вже з Бучі.
Вирушили рано вранці шостого березня: спершу пішла родина Титових, а через 15 хвилин – їхні куми. Розділилися, щоб не привертати уваги великою компанією. Їм треба було подолати шлях у 14 кілометрів: через Ірпінь на Романівку, звідки автобуси відвозили людей на Київ.
“Для того, щоб потрапити на автобус треба було пройти під підірваним мостом, після чого пробігти вздовж парканів. Нас попередили військові на блокпосту, що треба бігти пригнувшись і ні в якому разі не зупинятися, бо це смерть.
Ми порахували, що на той час ми пройшли вже кілометрів 12. Для мене це було ще більш-менш, а от для дітей, особливо для молодшої, — це було дуже важко”, — пригадує евакуацію з Ірпеня Катерина Титова.
Саме цю мить і зафіксували фотограф Reuters: жінка у чорній куртці та червоних штанах біжить по розбомбленій Романівці, тримаючи за руку маленьку доньку. Ця світлина облетіла багато міжнародних медіа. Фото Олександра, що допомагав йти якійсь бабусі, потрапило на BBC.
Катерина пригадує, що для неї було шоком, коли з’явився зв'язок і їй почали надходити сотні повідомлень від близьких і підписників. А згодом здивування викликало й те, що їх бачили у прямому ефірі та на сторінках онлайн-медіа. Під одним з таких фото вона прочитала чимало звинувачувальних коментарів від росіян у тому, що це все постанова, бо, мовляв, як вона могла бути так гарно одягнена.
“Я спочатку обурилася й почала писати, що на фото я. Я не акторка і це не постанова, а потім зрозуміла, що можу сама себе дуже сильно підставити. Бо чуваки почали заходити на мою сторінку в Instagram і, якби вони згрупувалися, то просто її б знесли. А через неї я намагалася донести людям хоча б якусь правду.
Звичайно це було дуже весело, адже коли я писала: “До нас заїхали російські танки. На них літери V”. То москалі мені відповідали: “Ето нє наши, іх там нєт. Ето постанова. Ето всьо пєрєодєтиє ваши”. І це була така якась дурня.
Коментарі росіян під постом bbcrussian про евакуацію з Ірпеня
На початку війни я намагалася комусь щось пояснити. Але потім зрозуміла, що вірити, чи не вірити — це особисті бажання й вибір кожного. Якщо вони не бажають у це вірити, то я безсила в цьому всьому”.
Після тимчасової зупинки в Києві друзі родини допомогли знайти квартиру у Вінниці. Думали перебратися ближче до кордону, але сенсу в цьому не бачили — російські ракети долітають у будь-яке українське місто.
Справжнім щастям стало відео з дрона, на якому росіяни пакували покрадені речі до своїх танків. Завдяки безлічі маніпуляцій Катерині вдалося покадрово вишукати на ньому свій будинок.
“Я побачила, що він цілий, що він на місці. В якому стані ми його покинули — в такому він і стоїть. Слава Богу, що він не згорів і в нього нічого нового не потрапило. У нас було таке щастя, хоч шампанське відкривай!”.
Катерина – ювелір. Повернувшись у травні до рідного будинку, жінка побачила розтрощену майстерню. Вона знаходилася на другому поверсі дому, і через вибух задня стіна та весь дах були зруйновані. Також у домі вибило двері та вікна: бите скло знаходили ще до літа.
Відбудова оселі Титових
Відбудувати оселю родині допомогли друзі та знайомі: хтось – грошима, хтось – будматеріалами та живою силою. Вже за кілька місяців будинок повернувся до колишнього вигляду. Щоправда, металеві уламки, за словами господині, залишаться у стінах назавжди.
Колекціонування цегли
Дім Катерини й Олександра дійсно помітно виплеканий і вилюблений. Майданчик перед входом до будинку вимощений цеглою з тисненням різних майстрів 19-20 століття. З першого погляду це може здатися звичайним дизайнерським рішенням, але насправді колекціонування цегли є одним із хобі Титових, яким родина займається вже багато років.
“Коли почали наводити лад у дворі — ми знайшли дві цеглини. На одній був напис “БАЛАНОВКА”, а на іншій “И.В.КНОТТЕ”. Ми почали досліджувати й виявилося, що Івану Вільгельмовичу Кнотте належала промисловість на півдні Київської області. Цегла з таким клеймом була взята з одного його заводу і їй вже понад 150 років”, — розповідає Катерина.
Цегла з клеймом “И.В.КНОТТЕ”
З часом особлива цегла почала сама потрапляти до рук й кількість екземплярів в домашній колекції поповнювалася. Цеглини збирали часто замість сувенірів з різних міст на покинутих і напівзруйнованих будівлях. Найстаріший експонат у “музеї” Тітових був виготовлений приблизно у XVI-XVIII столітті.
Цегла XVI-XVIII століття
“Цього року ми плануємо знести теплицю й замість неї поставити стелажі. Згодом хочемо зробити вдома музей цегли, щоб люди могли приходити сюди на екскурсії. Це потрібно поширювати, адже це вагома частина історії України”.
“Ми — нація зі сталевими яйцями”
В університеті Катерина здобула освіту психолога та вчителя англійської мови й зарубіжної літератури. Навіть встигла деякий час попрацювати за фахом, проте швидко зрозуміла, що не готова присвятити цьому все своє життя. Перевчившись на ювеліра, у 2010 році почала працювати на одному з донецьких заводів, однак творчий потенціал виявився настільки потужним, що жінка вирішила відкрити власну справу.
Ця діяльність підтримувала жінку морально і матеріально після російської окупації Донецької області у 2014 році.
“На той момент в родині працювала лише я й завдяки моєму мистецтву ми змогли виїхати й жити в Бучі. Виявилося, що воно не просто розвага, а з цього й можна жити. Це було справжнім відкриттям як для моєї родити, так і для сім’ї чоловіка”, — розповідає Катерина.
Вдруге мистецтво врятувало родину Титових вже у Вінниці. Колеги-ювеліри підтримали Катерину і надіслали їй необхідне обладнання. Однією з перших прикрас став півник з Бородянки.
“Всі його побачили у березні двадцять другого і вже наприкінці місяця я його зробила. Позаду кулона є напис “Вистоїмо”. Що дуже символічно, адже це куманець з глини, який мав розбитися, але він вистояв”.
Більшість робіт Катерини Титової досить незвичайні, адже базовим джерелом натхнення мисткині є українські меми. Серед її прикрас можна знайти підвіски у вигляді пса Патрона, Швайнокарася, Бандерогуся із секретної біолабораторії та Батьківщину Мати, що посилає росіян в слід за їхнім військовим кораблем; срібну букву Ї — символ українського опору на окупованих територіях, сережки з "бавовною" і навіть кулон зі сталевими яйцями.
“В кінці літа двадцять другого року в новинах розповідали, що наші аграрії, попри військові дії, збирають врожай, продають зерно й так далі. Я все це слухала й почала плакати, тому що ми — нація зі сталевими яйцями. У нас повна "кабзда", але ми збираємо врожай, а наші діти йдуть у школу.
Зокрема моя мала у двадцять другому році пішла в перший клас. До осені відновлювали школу, бо в неї були прильоти, в ній жили росіяни, не було жодних вцілілих дверей та вікон.
Я пам’ятаю, як ми з батьками стояли на лінійці й плакали, тому що ми розуміли через що пройшов Гостомель останні пів року. Це було щось таке неймовірне, що я стояла й думала: “Треба мати сталеві яйця, щоб таке пережити”. Тому для мене ця прикраса дуже особиста й підтримуюча”.
Катерина Титова. Ювеліркиня з Гостомеля
Також у творчому арсеналі ювеліркині є срібні підвіски у вигляді мап областей України, патріотичні кулони з тризубом та історичними пам'ятками, що вистояли, мотивуючі кільця та браслети, а також особиста гордість Катерини — кольє з гімном України.
На подібні авторські прикраси є попит як в Україні, так і закордоном. У замовлення для своїх іноземних клієнтів Катерина докладає особливі листівки, в яких розповідається про культурне, літературне та технічне надбання нашої країни.
Детальніше про подвійний досвід окупації та сенси мистецтва під час війни дивіться у відео-інтерв’ю з Катериною Титовою.
