Сестра й наречена загиблого військового Бориса Гончара з Михайлівки-Рубежівки поділилися спогадами

Борис Гончар народився 6 березня 1989 року в селі Михайлівка-Рубежівка Бучанського району. Практично майже все своє життя прожив саме там.

Борис ГончарФото: надала наречена загиблого

Після школи, на той час ще юнак, вступив до одного з училищ Святошинського району, але буквально через тиждень покинув навчання й почав працювати разом з батьком на будівництві. 2008 року проходив строкову службу в армії, а під час окупації вступив до лав територіальної оборони й усіляко допомагав мешканцям Михайлівки-Рубежівки пережити ті часи.

“Він завжди був найсвітлішою людиною з усіх, кого я знала, тому що він завжди всім допомагав і усі до нього могли звернутися. Всі прекрасно знали, що якщо до нього звернутися по допомогу, то він зробить усе можливе і неможливе, щоб допомогти.

Вже після його смерті до нас приходили сусіди й казали, що фактично вони вижили завдяки йому, тому що він умудрявся знайти ліки, продукти привезти навіть під обстрілами й під окупацією”, – розповіла Олександра Савченко, наречена Бориса Гончара.

Борис ГончарФото: надала сестра загиблого

Після звільнення Київщини Борис неодноразово їздив до військкомату для того, щоб його взяли до війська, але через хронічні захворювання та язву постійно отримував відмови.

“В один момент він попав на такого воєнкома, що сказав: “Я не вийду з вашого військкомату поки ви мені не вишите повістку”. І вже на початку травня минулого року він відправився спершу на навчання, а потім служити”.

Чоловік пішов служити в Збройні Сили України 4 травня 2022 року, у Військову частину Президентського полку. Після навчань у Києві вирушив під Чорнобиль біля кордону з Білорусією. Наприкінці січня неодноразово брав участь у бойових діях на Бахмутському напрямку. І вже у квітні перебазувався на Харківщину. Борис Гончар був надзвичайно хазяйновитою і турботливою людиною, каже наречена. Ці риси характеру проявлялися і на фронті.

“Коли на похорони приїжджали його побратими, вони також підтверджували те, що він завжди допомагав хлопцям у будь-якій ситуації, якою б вона не була.

Він навіть на передовій умудрявся облаштувати побут, знайти продукти, холодильники якісь, плитки, на яких можна було б готувати. Він сам готував їжу, тому що в них не було налагоджено в бригаді польової кухні, а те, що їм привозили готове, він розповідав, що їсти було неможливо. Тому він навіть після своїх нарядів, після чотирьох годинних обстрілів приходив і готував для хлопців”, – ділиться Олександра.

Борис ГончарФото: надала сестра загиблого

Військовий за кожної нагоди намагався вийти на зв’язок з рідними, щоб повідомити, що з ним усе добре. Звісно, багато чого чоловік не розповідав, щоб зайвий раз не хвилювати свою сім’ю.

“Ми прекрасно знали, що не бувало завжди все добре. Наприклад вони були під білоруським кордоном, і він випадково відправив своїй сестрі фотографію ввечері – банку кільки, декілька кусочків хліба і два огірки на п’ятьох мужиків. Потім зразу видалив. Ми почали його розпитувати, але він, звичайно, нічого не сказав.

Борис завжди намагався підтримувати нас, хоча ми прекрасно розуміли, що йому там набагато важче. Він радив батьку, як класти плитку, де подивитися в машині, що там тарахкотить, до чого прикласти руки й на що звернути зараз найбільшу увагу. Тобто, хоча він був дуже далеко, намагався бути разом із сім'єю”.

У зв’язку з роботою Борис багато подорожував Україною, але завжди повертався додому зі словами: “Якими б не були краєвиди і як би добре десь не було, дім – це є дім”. Захисник мріяв повернутися до рідного села, закінчити ремонт у власному будинку та розписатися з нареченою.

“Він хотів поїхати в усі звільнені українські міста і вклонитися кожному пам'ятному знаку. Тому так, планів було, на жаль, дуже-дуже багато”.

Борис ГончарФото: надала наречена загиблого

Борис Гончар загинув від зупинки серця. До цього військовий часто звертався до медиків зі скаргами на здоров’я та біль у грудях, але, за словами його сестри Яни Гончар, його звернення проігнорували. А незадовго до смерті, каже, йому вкололи ліки, які не можна давати пацієнтам зі скаргами на серце. Тож вона звинувачує медперсонал у недбалості. Яна планує добиватися правосуддя та хоче визначити, через що ж насправді загинув її брат.

“Він звертався неодноразово і говорив про болі, але його не відправляли на повторну медкомісію, нічого не робили.

Але я розуміла, і брат мені говорив, що якщо його навіть спишуть, він усе одно залишиться захищати нашу державу, тому що він повинен це робити. Він сприймав це як свій обов’язок”.

Борис ГончарФото: надала сестра загиблого

Що було раніше

Раніше Незламні.City розповідали про загибель:

• Тетяни Фесенко, Павла Ткачука й Олега Поповичука з Гостомеля;
• Назарія Левшина, Олексія Постнова, Валерія Шитого, Андрія Василенка, Володимира Сидорука, Івана Мінугалієва, Сергія Бойка, Антона Пустовіта, Ярослава Пікузи й Сергія Зеленюка з Ірпеня;
• Миколи Нікітіна, Богдана Діденка, Дмитра Шпильового, Давіда Гасимова й Олексія Змієвського з Бучі;
• Дмитра Конобаса із села Синяк;
• Євгенія Бондаренка із села Козинці;
• Владислава Лихошви із села Михайлівка-Рубежівка;
• Олександра Терещенка з Мощуна.