«Я позбавив жінок обов'язку ухвалювати рішення»: Гарік Корогоцький і його дочка Ліза
Гарік Корогоцький не приховує: його батько для нього — як бог. Не в сентиментальному сенсі, а в цілком практичному. Кожне своє рішення він звіряє з одним внутрішнім запитанням: «Чи не було б мені соромно перед батьком?»
— У мене було всього дві серйозні розмови з батьком за все життя. Я їх пам'ятаю й досі розповідаю про них у стендапі, — каже Гарік. — Я не готовий поставити нікого вище за свого батька. Але й нижче за себе — теж.
Саме цей внутрішній конфлікт і формує його як батька. Він намагається відповідати рівню, який задав йому батько, — і визнає, що це не мета, а постійний челендж без фінішу.
Страх виявитися слабким — мабуть, найбільша вразливість Корогоцького-старшого. Він відкрито говорить: сльози в нього були лише двічі в житті — обидва рази на кладовищі, і не по рідних. Навіть коли помирала мати — вісім місяців у комі в ізраїльській клініці — він не плакав. Зате назавжди запам'ятав інше: батько з двома інсультами, з неслухняними руками, сам прийшов до лікарні й закрив їй очі. Відмовив клініці. Сказав: «Нікому не довірю».
— Оцей приклад завжди перед очима, — каже Гарік тихо.
«Я не емпат. Мені не жалко чужих людей»
Корогоцький — один із небагатьох публічних людей, хто відверто визнає: співчуття до чужого болю він не відчуває. Зовсім.
— Мені не жалко незнайомих людей. Чуже горе сповільнює мене, робить слабшим. Я не хочу його чути, — каже він без жодного збентеження.
Парадокс у тому, що саме він заснував «Життєлюб» — організацію допомоги людям похилого віку, яка після початку повномасштабного вторгнення розширила роботу на всіх, хто потребує підтримки. З початку великої війни через його «котячий Тіндер» — так він жартівливо називає платформу «Дрім» — близько 300 котів із окупованих територій знайшли нові родини.
Як це поєднується в одній людині? Гарік пояснює просто: він працює не з людьми, а з проблемами. Йому цікаво побороти систему, збудувати механізм — а не сидіти й слухати чиюсь біду.
— Я самозакоханий егоїст, — підтверджує він. — Але до близьких у мене є любов. Це інше.
Патріархат без вибачень
«У нас вдома патріархат» — фраза, яку Корогоцький повторює як мантру. І не збирається від неї відхрещуватися.
— Я не позбавив жінок права голосу. Я позбавив їх обов'язку ухвалювати рішення. Всі важкі рішення я беру на себе сам, — пояснює він.
Своє ставлення до жінок він описує як «сексизм навпаки»: на його думку, жінка — вища за чоловіка, їй прощають більше, з неї менше вимагають. Логіку цього переконання він простежує до лікаря, який приймав пологи в його дружини: той брав 200 доларів за хлопчика і 100 — за дівчинку. «Я виріс на цьому», — каже Гарік без іронії.
Дружина Аня — залежна від нього? «Звісно. Ми ж пара, ми залежні одне від одного», — відповідає він. І тут же додає, що сам теж залежний — але говорити про це публічно вважає «соплями».
Ліза: вісім шкіл, принципова позиція і чабрець замість трави
Ліза Корогоцька — 33 роки, троє дітей, два офіційні шлюби, обидва невдалі, ветеранка добровольчого формування ППО. І людина, яку вигнали з восьми шкіл.
— Я була в протесті з першого до останнього класу. Мене змушували виходити до дошки, коли я не знала відповіді. Я казала «не знаю». Навіщо ця хвилина сорому? — пояснює вона.
Протест набирав різних форм. Одного разу Ліза розсипала в школі кролячі послід — і викликала санепідемстанцію. Іншого — злила в кабінеті музики хімікати, які вчитель заборонив змішувати.
«Якщо це небезпечно — навіщо він мені це доручив?» — її логіка бездоганна й досі.
Але є й геніальніша історія. Поки брат Даня справді торгував травою у школі, Ліза пішла своїм шляхом: купила на Андріївському узвозі якесь індійське куріння, перемолола у коробочку від плівки «Кодак» — і продавала однокласникам під виглядом марихуани. «У мене була краща маржа, бо в Дані були інші інвестиції», — підсумовує вона.
Вищу освіту — міжнародна економіка — здобула теж «з Божою поміччю». Тато відкрито казав: «Тобі не обов'язково вчитися». Але вона вирішила — і якось закінчила. «Я могла купити собі нові туфлі — я ж сама платила за навчання».
Від першого шлюбу до кулемета
Особисте життя Лізи — окрема й болісна глава. Перший чоловік — знайомство в караоке «на кураже», місяць запального роману, вагітність, швидке весілля. Коли тверезість повернулася — виявилося, що говорити ні про що. Він записаний на дитину не був. Аліменти платить — 10 000 гривень на місяць, крім часу активних бойових дій.
Другий шлюб — складніший і болючіший. Чоловік справді кохав її й дітей. Але мав звичку брехати патологічно — про дрібниці, про оренду, про гроші. Борги наростали, няні йшли без зарплати, до дверей приходили кредитори.
«Ти питаєш: ти пив чай чи каву? Він каже: чай. Але пив каву. І ти починаєш їхати дахом», — описує вона газлайтинг своїми словами.
Після двох років повної відсутності будь-якого контакту з дітьми зараз іде процес позбавлення батьківських прав.
Зараз Ліза не шукає серйозних стосунків. Виховує трьох дітей сама — з допомогою батька й брата. Живе на батьківській ділянці в окремому будиночку. Заробляє рекламою в Instagram.
«Мені стало страшно — і я пішла розбиратися»
Служба у добровольчому формуванні ППО — не випадковість і не піар. Ліза пояснює: вона завжди долала страх через розуміння. Боялася літаків — пішла на курси цивільної авіації, здала екзамен на симуляторі Ту-134. Стало страшно від війни — пішла розбиратися зсередини.
У вогневій групі вона чергує разом із побратимами — і стріляє з кулемета, встановленого на пікапі, по шахедах. За власний кошт — добровольче формування не отримує державної зарплатні, паливо для пікапа теж купують самі.
— Я не громадянка України, у мене ізраїльський паспорт. Тому ЗСУ — не моя опція. Але добровольче формування — це мій вибір, — пояснює вона.
Першу масову комбіновану атаку, під яку вона потрапила на чергуванні, описує просто: три тижні не могла повернутися до нормального ритму. Не їла, не спала. «Страшно стає потім. В моменті — тільки робота».
Те, що найбільше вразило у службі — родинність. «Ти ніколи не бачив свого побратима в цивільному. Але ви одне ціле».
Про гроші, бізнес і мерське крісло
Гарік Корогоцький витрачає близько 20 000 доларів на місяць: оренда будинку, два водії, двоє тренерів з тенісу, родина, благодійність. Тільки генератор «їсть» 1700–1800 доларів щомісяця.
Бізнес — мережу розваг «Дрім» — хоче продати. Називає ціну: приблизно 60–70 мільйонів доларів із урахуванням кредитного навантаження в 40 мільйонів. До повномасштабного вторгнення актив коштував 250 мільйонів.
— Заробляти гроші мені нецікаво. Мені цікаво заробити на свої потреби — і все, — каже він.
Головна мета — підготовка до роботи мера Києва. Не до виборів, наголошує він, а саме до роботи. На комп'ютері вже є папка з ідеями завтовшки «оцо».
До президента Зеленського ставиться неоднозначно: зовнішня політика — знімає капелюха. Внутрішня президентська вертикаль — надягає назад. Людиною «будь-якого табору» бути не збирається. «Мер має налагодити стосунки з державою. Сваритися — не варіант».
Київ оцінює як «запущений і недолюблений»: немає генплану розвитку, нікуди просувається питання хрущовок, транспорту, якості води в Дніпрі.
Сценарій власного похорону — вже готовий
Кілька років тому Гарік підписав контракт з ісландським гуртом на 40 000 євро стартового внеску — з умовою, що музиканти прилетять і зіграють на Хрещатику, щойно він помре. Гурт навіть вніс зміни до свого стандартного контракту з Philip Morris: якщо Гарік живий — попередження за п'ять днів. Якщо помер — прилітають негайно.
Усі гроші після смерті — на благодійність.
— Я не боюся смерті. Я боюся втратити контроль, — підсумовує він.
Ліза на це спокійно: «Він сам мені в дорозі сказав — я зроблю все, що треба. Він сам все організував. Нам залишається тільки прийти».
