Режисер Іван Уривський про гранату в залі, академізм і 200 вистав «Конотопської відьми»

У відвертому інтерв'ю Андрію Федоріву Уривський розповів, як сапромат змінив його долю, чому актори не повинні старатися і навіщо глядачу приходити на виставу в епоху стрімінгів.

Про студентські роки

Коли Іван вчився в університеті культури, студентів пускали рідше, ніж з Карпенка-Карого. Але театр Франка завжди був відкритий для наполегливих.

«Ми заграювали з білетерами, і нас якось пропускали. Іван Миколайович майже завжди пускав безкоштовно на галерку», — згадує режисер.

Найяскравіший спогад — вистава «Швейк» з Бенюком і Ступкою. Спочатку Іван сидів далеко, але в антракті прорвався в перший ряд.

«Бенюк кинув мені яблуко. Я відчував запах акторів. Це було вперше — і це змінило все».

Як будівництво навчило створювати вистави

Іван вступив на будівельний факультет у Кривому Розі. Перший курс подобався — ходив з тубусом, малював креслення, навіть змінив почерк на «будівельний».

Але на другому курсі стався «опір матеріалів».

«Я не міг зрозуміти сапромат. У мене була картинка: я підписую креслення, а через рік мій будинок падає. Це стало точкою усвідомлення — я займаюся не тим».

Проте будівельний досвід не пропав. Іван порівнює створення вистави з будівництвом: є фундамент (режисерська концепція), балки (монтажні склейки), каналізація (закулісні ігри).

«Різниця лише в тому, що якщо вистава "розвалиться", ніхто не загине».

19 років без виїздів, життя у вакуумі

До 19 років Іван жив у Кривому Розі і практично нікуди не виїжджав. Перша поїздка в Київ стала подією.

«Батьки наготували їжу, тітка передала багато еклерів. Наче я в Нью-Йорк їду. Ми зайшли в музторг, зустріли басиста "Вопли Відоплясова". Для нас це був кайф».

За кордон він полетів лише у 27–28 років.

Провал на вступних і випадкова режисура

Іван був упевнений, що вступить на актора до Карпенка-Карого. Він репетирував «Тараса Бульбу», кричав «Остапе!» так голосно, що здавалося — це справжній театр.

«Я думав, що так треба. Але в театрі не можна старатися. Треба бути вільним, бути собою».

Іван не пройшов. Плакав, дзвонив мамі. Але Лесь Танюк запропонував спробувати режисуру.

«Я ніколи не був так впевнений, що щось вийде. Після цього я намагаюся не бути надто впевненим. Це навчило приймати удари долі».

Репетиції: атмосфера без страху

Іван каже, що репетиції — найважливіша частина роботи.

«Я завжди кажу акторам: вам нічого не буде. Якщо щось зробите не так — вас не покарають. Не бійтеся помилятися. Театр — це щоб помилятися».

Він намагається створити атмосферу, де кожен актор може принести частину себе у виставу.

«У "Калігулі" Саша Рудинський бере телефон у глядачів, робить селфі і віддає. Це його імпровізація. Я даю акторам свободу — щоб їм було цікаво грати».

«Конотопська відьма», коли успіх стає проблемою

«Конотопську відьму» Іван задумував як світлу виставу в темні часи війни.

«Я випустив "Калігулу" — мрачну виставу про диктатора. Давайте зробимо щось красиве, світле. Але зі схованими кодами — там і війна, і багато про смерть».

За три роки вистава зібрала близько 200 000 глядачів.

Але успіх приніс проблему: всі почали порівнювати наступні роботи з «Відьмою».

«Вона стала трохи попсовою. Але тоді я зрозумів: чому театр не може бути глядацьким? Чому глядач не може просто кайфувати?»

До повномасштабної війни Іван робив вистави переважно для себе.

«Театр — егоїстична професія. Ти хочеш щось сказати про себе. Чи потрібно це людям? Мене не хвилювало».

Але війна змінила підхід.

«Я почав займатися більше глядацьким театром. Подумав: давайте зробимо так, щоб людям було комфортно. Зараз всім складно».

Чому театр досі живий?

Іван порівнює театр із вітаміном.

«Театр не лікує, не змінить твоє життя. Але ти отримаєш емоцію, яку не візьмеш ніде, крім театру. Вона може трохи допомогти або навіть розвести з кимось — у мене після вистави в Одесі пара розлучилася».

Він каже: люди домовилися століттями ходити в театр, бо там є щось особливе.

«Живі люди бачать живих людей. Це співіснування акторів і глядачів. Що може бути краще?»

Граната в залі і реальність сильніша за театр

На прем'єрі «Підступів кохання» Шиллера сталася неймовірна історія.

«Фінальний монолог. Раптом забігає чоловік. За ним — четверо поліцейських. Він кричить: "У мене граната!" Глядачі не розуміють — це вистава чи ні. Виявилося: його дружина пішла на виставу, він ревнував і прорвався в театр».

Іван каже: ця граната сильніша за все, що він зробив на сцені.

«Реальність завжди сильніша за театр».

Для Івана успіх — це внутрішнє задоволення.

«Що б я не зробив, воно критикуватиметься. Успіх — коли ти зібрав усі думки, проаналізував і отримав внутрішнє задоволення. Це буває рідко. Але інколи треба отримувати кайф від результату. Театр — командна гра».