Мирослава Ґонґадзе — про справу Георгія, закриття редакції та можливість замінити Чернишова
У розмові з журналісткою Марічкою Падалко Мирослава пояснила, чому вважає Леоніда Кучму винним у смерті чоловіка, чому правосуддя так і не настало, і чому могла б замінити Олексія Чернишова на посаді міністра.
Найсвітліше в житті — це діти
Мирослава Ґонґадзе приїхала до Києва з нагоди, яка навряд чи може вважатися веселою, — 25-та річниця загибелі її чоловіка, журналіста Георгія Ґонґадзе. Але попри біль і важкі спогади, у її житті є світлі моменти.
— Найсвітліше — це діти, — каже Мирослава. — Моя донька Нана одружилася, інша — Соломія — заручилася. Нана вступила до Гарварду і зараз там навчається.
Дівчата — близнючки, хоча Мирослава завжди підкреслює, що Нана на п'ять хвилин молодша. Коли журналістка запитала, чи не хотіли вони організувати подвійне весілля, Соломія відповіла: «Ні, треба, щоб вона зараз була в центрі подій, а я їй віддам це право, а потім буду я».
Як виховувати близнюків
Мирослава розповідає, що близнюки справді дуже відчувають одне одного і є найближчими друзями. Вони спілкуються щодня, радяться, допомагають одна одній — навіть перебуваючи в різних країнах.
У США існує правило: близнюки мають навчатися в різних класах, щоб розвивати індивідуальність. Інакше одна дитина може домінувати, а інша — залишатися в тіні.
— Вчителька мені сказала: «Розділяй їх вже». Вони дуже сильні лідери, і їм треба бути в різних класах, — пригадує Мирослава.
Спадковість близнюків у родині Ґонґадзе
Цікаво, що Георгій Ґонґадзе теж був частиною двійні. Але, як пояснює Мирослава, така спадковість передається по жіночій лінії.
— Я дізналася про це вже після того, як мені сказали, що в мене двійня, — розповідає вона. — У моєї бабусі в сестри — три вагітності, три подвійні. У батька в двох сестер — теж подвійні. Тобто це було якось передбачено.
Одне з найважчих питань, з яким зіткнулася Мирослава, — як розповісти дочкам про те, що сталося з їхнім батьком.
Дівчата не пам'ятають батька. Єдиний спогад Нани — темна вулиця, вони тримаються за руки з мамою і не можуть потрапити в квартиру. Це, ймовірно, той день, коли Георгій зник.
Нана і Соломія разом з матір’ю
— Можливо, вона просто заблокувала цей біль, — припускає Мирослава. — Але ми ніколи не копалися в цьому. Якщо такий час прийде — це їхнє право визначати, як вони з цим будуть працювати.
Хто став рольовою моделлю батька для дівчат
Мирослава чесно зізнається: рольовою моделлю для дочок стала вона сама, а не батько.
— Важко бути рольовою моделлю, коли ти не бачиш поведінки цієї людини. Вони дивилися на мене, як я дію. Я була прикладом цієї юридичної сили для них, — каже вона.
Зараз дівчата дуже детально знають історію батька, пишуть про неї. На 20-ту річницю загибелі Георгія Соломія написала велику статтю в британському виданні. Нана займається демократією в Грузії та Україні, працювала комунікаційним директором у Razom For Ukraine.
Як зберегти українську ідентичність у США
Коли Мирослава приїхала до Сполучених Штатів, вона практично не розмовляла англійською. Дівчата теж не знали мови і ходили на спеціальні класи для дітей, для кого англійська не є рідною.
— Десь у 10–11 років я почала з ними розмовляти англійською. Мені треба було вчитися від них правильно говорити і писати, — згадує Мирослава.
Для дітей англійська стала рідною за рік-два, для Мирослави цей процес зайняв близько 15 років.
Коли дівчата були підлітками, перед Мирославою постало питання: вимагати від них говорити українською чи зберегти контакт з дітьми?
— Я вибрала підтримати контакт. Вирішила, що в них достатньо базової української, і коли вони виростуть, ухвалять свідоме рішення надолужити мову. Так і сталося, — каже вона.
Зараз Нана ходить на спеціальні класи української мови, обидві дівчата записалися в Українську школу при Українському інституті в Лондоні. Вони навіть записали туди своїх партнерів — усі вчать українську.
Перша поїздка в Україну після загибелі Георгія Ґонґадзе
Перший раз Мирослава привезла дочок в Україну лише в 2008 році — через вісім років після трагедії. У них була охорона.
— Генерал Пукач був у бігах. Ти не знаєш, правоохоронні органи вбили твого чоловіка. Ризик був великий, — пояснює вона.
Під час тієї поїздки дівчата сказали матері щось несподіване:
— «Мам, ти нам сказала, що в Україні розмовляють українською мовою. Ми не чуємо української. Всі розмовляють російською. Це не Україна. Де Україна?» — Це був 2008 рік.
Мирослава відчувала ризик, поки не знайшли Пукача і він не потрапив за грати.
Чи настало правосуддя у справі Георгія Ґонґадзе
Усі виконавці злочину засуджені. Пукач відбуває довічне ув'язнення. Але чи можна це назвати справедливістю?
— Ми отримали часткове правосуддя, — каже Мирослава. — Це забрало мені 20 років життя. Щодня дзвінки, заяви, вимоги, тормошіння лідерів за кордоном, безкінечні суди. Це багато енергії, грошей, часу.
Вона наголошує: правосуддя не настало.
— Поки вимога справедливості не буде в Україні, дуже важко це суспільство кристалізувати й очистити. Справедливість має існувати, якщо ми говоримо про правову державу.
«Кучма винен у смерті Георгія»
Мирослава однозначна у своїй позиції щодо замовників:
— Я особисто вважаю винним у смерті Георгія президента Кучму. Якщо би в його кабінеті він не говорив те, що говорив, і не давав розпорядження своїм підлеглим, Георгій, напевно, був би сьогодні живий.
Вона не вибачає й інших:
— Факт залишається фактом. Кучма говорив у своєму кабінеті, що з Ґонґадзе щось треба зробити. І вже за це я покладаю вину за смерть Георгія на нього.
За 25 років Мирослава жодного разу не спілкувалася з Кучмою. Чи хотіла б вона це зробити?
— Можливо, якби така пропозиція була, я би про це подумала. Що б я його запитала — не знаю. Це залежало би від часу цієї зустрічі, від умов, — відповідає вона.
Про конференцію YES і опосередковану підтримку Кучми
Мирослава критично ставиться до тих, хто відвідує щорічну конференцію YES, організовану Віктором Пінчуком, зятем Кучми.
— Якщо ви свідомо це робите, якщо знаєте, що конференція створена для того, щоб відмити імідж Кучми, і вирішуєте брати в цьому участь — це ваше рішення. Мені це не подобається. Я туди ніколи б не пішла, — каже вона.
Ніхто з оточення Кучми ніколи не виходив на зв'язок із Мирославою чи її дітьми, щоб висловити співчуття.
За словами Мирослави, Україна припустилася кількох критичних помилок після 1991 року:
— Не були заборонені колишні комуністи в уряді. Не відбулася люстрація. Смерть Чорновола. Розділення Народного Руху. Олігархізація. Дозвіл Кучмі робити те, що він робив, — перелічує вона.
Також вона згадує непроведення реформи місцевого самоврядування, яку пропонував Віктор Пинзеник у 1997 році.
— Сьогодні те, що таки провели цю реформу, призвело до того, що Україна вистояла. Місцеві лідери ухвалювали рішення на місцях, вони були лідерами громад. Це один із факторів, чому Україна змогла відбити жахливу атаку під час повномасштабного вторгнення.
Ніч на 24 лютого 2022 року
Мирослава мала вилетіти до Києва ввечері 23 лютого 2022 року. Вона збиралася створювати тут Східноєвропейське бюро «Голосу Америки».
— Я проходила останні тренінги, формальності. Мала прилетіти в день початку повномасштабного вторгнення, — розповідає вона.
Зранку 23 лютого вона отримала на телефон відео з YouTube — хоровий спів «Боже, Україну храни».
— Я зрозуміла, що сьогодні почнеться, — каже Мирослава.
Увечері вона прийшла на вечерю з українськими військовими медиками, які приїхали до Вашингтона за програмою Open World.
— Я сиджу, плачу. Кажу: «Дівчата, війна буде. Вже сьогодні починається». Вони: «Перестань. Яка війна? Ми тут нарешті приїхали трошки видихнути», — пригадує Мирослава.
Наступного дня медики перебукували квитки і полетіли в Україну з валізами медичного обладнання, яке зібрали в крамницях Вашингтона.
Мирославі заборонили їхати в Україну. Через 10 днів їй дозволили поїхати хоча б до Польщі, і призначення переформулювали на Варшаву.
Закриття «Голосу Америки»
Мирослава передчувала велику кризу, але не очікувала, що все станеться так раптово.
— Я пережила часи першої каденції Трампа. Я була керівником українського відділу. Це були дуже жорсткі часи, — розповідає вона.
Останній тиждень лютого вона їздила до Румунії робити матеріал про виборчу кампанію.
— Я писала цей матеріал і чомусь у мене було відчуття, що це мій останній матеріал на «Голосі Америки». Я навіть задала в ChatGPT, чи збалансований мій матеріал, тому що відчувала велику обережність, — каже Мирослава.
У суботу зранку вона відкрила email і побачила повідомлення про адміністративну відпустку.
— Сподівання в нас ще були. Ми виграли декілька судових процесів, але адміністрація діє окремо. Вже оголосили скорочення всіх. У кінці вересня працівники «Голосу Америки» будуть звільнені, — пояснює вона.
Залишиться лише skeleton crew — мінімальний склад для обмеженого функціонування.
— «Голос Америки» вже ніколи не буде таким, яким він був.
«Я буду прекрасним міністром повернення українців»
Коли журналістка запитала Мирославу, чи готова вона до змін у владі та чи могла б стати міністром, відповідь була несподіваною:
— Можу замінити Чернишова. Серйозно. Я буду прекрасним міністром повернення українців, — каже Мирослава.
Вона розуміє, що навряд чи президент Зеленський призначить її на цю посаду, адже вона не з близького кола.
— Але я би привезла українців в Україну, — впевнено додає вона.
Щоправда, поки незрозуміло, чи може вона стати держслужбовцем, маючи подвійне громадянство. Закон ухвалили, але підзаконні акти ще не діють повністю.
За словами Мирослави, дуже багато українців, які прожили на Заході 20–30–40 років, хочуть повернутися.
— Якби тут були нормальні умови для творення бізнесу, якщо б існувало верховенство права, відносний спокій — люди би їхали і вкладали кошти, розвивали цю країну. Просто потрібні умови, — каже вона.
Люди, які виїхали, отримали унікальний досвід інших систем. Це амбітні, підприємливі люди із західною освітою.
— Цих людей усіх треба повертати сюди, використати їхній досвід. З того, що я бачу зараз, це не дуже вітається. Ті, хто на посадах, не знають, як працювати з цими людьми, і відчувають конкуренцію, — зазначає Мирослава.
Чи залишається Америка країною мрії
Для Мирослави Америка вже не та країна, в яку вона приїхала понад 20 років тому.
— Країна залишається однією з найбагатших у світі, система поки що працює ефективно. Тому, напевно, є бажання у людей їхати туди. Але це трошки інша країна. До цього треба бути готовим, — каже вона.
Найбільша зміна для Мирослави — втрата орієнтиру.
— Я колись казала, що немає значення, хто в Америці президент, все одно система буде працювати. Зараз у мене таке відчуття, що це не зовсім так. І це трошки лякає.
Америка дуже поляризована, розділена. Дві групи населення живуть практически в різних Америках.
Про особисте життя Мирослави Ґонґадзе
Мирослава свідомо не говорить про своє особисте життя публічно.
— Частина мого особистого життя вже дуже публічна. Життя в Сполучених Штатах дало мені можливість мати своє особисте життя без того, щоб про нього знали всі. Те, що суспільство вже знає, — цього достатньо. Все решта я залишу собі, — каже вона.
Але для жінок, які втратили чоловіків-героїв і не знають, чи дозволяти собі особисте життя, Мирослава має чітку пораду:
— Особисте життя треба мати. Це важливо. Це ваше жіноче натхнення, здоров'я, ментальне здоров'я. Це важливо для ваших дітей. Ви маєте бути щасливими і сильними. Не думаю, що ваші чоловіки були би щасливі, якби ви постійно носили маску трагедії і страждали. Треба жити. Життя продовжується.
Мирослава готова провести закриту зустріч із такими жінками і детально розповісти про свій досвід.
На запитання, як довго вона в Україні, Мирослава відповіла: «Можливо, назавжди».
— Я дуже хочу сюди приїхати. Я недаремно в 2021 році намагалася сюди приїхати. Буду робити все можливе, щоб знайти тут собі місце. Поки що я його не маю конкретно, але працюю над цим, — каже вона.
Дівчата також думають про те, щоб жити в Україні. І Мирослава впевнена: якщо Україна створить нормальні умови, дуже багато українців повернуться додому.
