«40 років не спілкувалися» — Олексій Вертинський про синхронізацію з сином
Матеріал підготовлено на основі відео з YouTube-каналу Аліни Доротюк.
Чому дратує статус «легенди» і що означає бути актором у 70 років
«Скільки б мені років не було, мені не здається, що я вже вмер. А хіба легенди бувають не мертвими?» — з цих слів Олексій Вертинський почав розмову про те, що його найбільше дратує в професійному житті.
Народний артист України категорично не сприймає, коли його представляють як легенду театру.
Для Вертинського принципово важливо підтверджувати свою акторську спроможність щовечора.
«Справжній актор має кожен вечір підтверджувати свою повноцінність, приймаючи участь у виставі. Я хочу, щоб глядачі думали: «А що, так можна? А скільки йому років?» — пояснює свою позицію артист.
Чому боїться заслуженого відпочинку на пенсії
Найжахливіше для Вертинського — перспектива стати театральним пенсіонером.
У свої майже 70 років артист продовжує активно гастролювати по всій Україні.
«Я 30 днів граю вистави по Україні. Прокидаюся о четвертій ранку, приводжу себе до товарного вигляду, о шостій відправляється «Інтерсіті». У мене відтікають ноги, руки, я виходжу з поїзда, а ввечері — вистава», — розповідає про свій щоденний ритм життя.
До якого життя прагнув у дитинстві та про що мріяв
Народився Олексій Вертинський у селі на Сумщині в багатодітній родині — було шестеро дітей. Батько — військовий, мама — з дворянського роду.
З дев'яти років майбутній актор займався в Палаці піонерів у Сумах. «Мені страшенно хотілося визнання. Я мріяв іти Сумською стометрівкою, і щоб глядачі, які бувають на виставах, підходили до мене», — згадує дитячі мрії про популярність.
Батьки не підтримували акторських планів сина.
«Папа, мама — якого дідька артучилище? А я хочу актором бути. Це мені дуже подобається», — відтворює діалоги з батьками молодий Вертинський.
Чому не залишився у Москві та як навчався в театрі
Після армії Олексій вступив до Московського естрадно-циркового училища. Навчався у Гемалайського, який дружив з Марком Захаровим з театру «Ленком».
Попри можливості в Москві, він повернувся в Україну. «Я завжди любив Україну. Мама, папа, мої сестри, мій Сумський театр», — пояснює своє рішення.
Справжньою театральною школою для нього став саме Сумський театр.
«Ті дідьки, які приходили на заняття в інституті і пояснювали систему Станіславського — повна дурня. А в моєму Сумському театрі за півроку до армії я справді навчився грати», — порівнює різні підходи до акторської освіти.
Про доньку і онуку як сенс життя
Найбільшою цінністю в житті Вертинського є донька Ксенія та онука Соня. «Не в бров, а в око», — погоджується актор з тим, що вони стали сенсом його життя поряд з роботою.
Донька називає його не «тато», а «Льосик» — це давня сімейна традиція.
Після смерті дружини Тетяни, яка хворіла шість років, донька Ксенія взяла на себе догляд за матір'ю. «Ксюрці було 20 років, вона ніколи не пізнала, що таке материнство. Вони тягали Таньку в ванну шість років», — згадує важкий період.
Нещодавно донька Ксенія вийшла заміж за актора Ігоря Рубашкіна. «Він Бог. Він може все абсолютно те саме, що і я. Це мене просто вражає», — в захваті від нового зятя Вертинський.
Перший шлюб доньки батько не підтримував. «Мені було очевидно — ну ще гівняншого ти не змогла знайти. Але на це пішло 10 років. Я думаю, що Ксюшка ці 10 років просрала — ходила з кошулями, діти, школа, «Сільпо»», — відверто оцінює попередні стосунки доньки.
Про сина Антона, з яким не спілкувався 40 років
Найболючішою темою інтерв'ю стала розповідь про сина Антона, з яким актор не спілкувався понад 40 років. Хлопчик народився від третьої дружини Ольги.
«Вона каже: «Давай закинемо дитину батькам з мамою, а ми будемо творити на сцені». Я хочу цього сина тримати біля себе», — пояснює своє бачення сімейного устрою актор.
Після розлучення колишня дружина зробила все, щоб син не спілкувався з батьком.
«Вони мене пресували, щоб я відказався від батьківства. Антона відправили до школи під іншим прізвищем — не Вертинський», — розповідає про тиск з боку родини колишньої дружини.
Перший дзвінок за 40 років син зробив на Новий рік два роки тому.
Син запропонував стати друзями, але Вертинський відмовився. «Я не вірю в те, що існує дружба. За ці два роки я жодного разу не захотів стати другом власному сину», — пояснює свою позицію актор.
Чому не вірить у дружбу і про зради колег
«А де мої друзі? Мене кожен перший підстрахник валив», — емоційно розповідає Вертинський про розчарування в людських стосунках.
Особливо болючою була ситуація з театральним критиком, який відмовився писати рецензію на його виставу наприкінці 90-х.
«Люди підписувалися під зверненнями до КДБ: «Цей артист не достойний мати звання артиста»», — згадує про доноси колег в радянський час.
Що не так з українським театром та викладанням у вишах
Сучасний стан українського театру Вертинський оцінює критично. «Немає енергії актора. Створюють картинку — приємну, але де персони? Де актори?», — ставить риторичні питання.
Особливо дошкульно критикує систему театральної освіти.
Несподівано позитивно Вертинський ставиться до роботи з непрофесійними акторами.
«Обожнюю. Вони такі ідіоти і провокативні. Вони не знають професію, їм хочеться бунтарства — мені це подобається», — зізнається актор.
Чому ніколи не відмовляється від ролей
Актор пояснює, чому бере участь у всіх запропонованих проектах. «Я людина незалежна, нічого не можу вирішити. Як мене призначать грати табуретку — гратиму табуретку. Якщо хочеш працювати — маєш грати те, що дають», — описує реалії театрального життя.
Проблему вбачає в застарілих законах. «Це очевидність, яку придумав Сталін у 30-х роках. Всі балканські країни змінили систему, а Україна волочиться в постсовковому лайні», — критикує чинну систему.
Про операцію на серці та проблеми зі здоров'ям
У 2022 році Вертинський переніс серцевий напад та операцію з встановлення двох стентів. «Відіграв виставу, мені так погано стало. Інфаркт — я навіть не знав, що це так виглядає. Болить спина, викручує», — описує симптоми.
Врятувала ситуацію донька з зятем та їхня собака. «Далматинець прибіг, почав мене чіпляти кігтями. Ксюша зрозуміла, що щось не так, закинула мене в машину, відвезла до лікарні», — розповідає про порятунок.
На пряме питання про вік Вертинський відповідає: «На жаль, так, відчуваю. Це не кокетство — повна дурня. Сил немає».
Щодо бажань, то актор дивує відвертістю: «Чесно кажучи, мені навіть не дуже хочеться жити. Хочу так вмерти, щоб ніхто не помітив, не на сцені, щоб не смерділо».
Але є й конструктивні мрії: «Щоб здох Путін, щоб моя Україна стала вільною. І щоб я гарцював на могилі цього мудака».
