Свобода дається через ціну велику. Розповідь Віктора "Ягуара" про Маріуполь і шлях до перемоги
Ця історія на каналі «Розмова» — не просто розповідь про війну, це історія про відданість, честь та непохитну віру в перемогу України.
Дорога до Маріуполя: вибір без вагань
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Віктор навчався на сержантському курсі. Йому та іншим військовим пропонували залишитися обороняти Львів, потім Київ, але вони прийняли рішення їхати в Маріуполь.
"Це були наші рідні міста, які теж потрібно обороняти, але в Маріуполі була наша сім'я, наш гарнізон... Для нас це було першочергово", – пояснює Віктор.
Без роздумів близько 40-50 військових вирушили своїм ходом до Маріуполя, спочатку обороняючи два дні запорізький аеропорт, а потім продовжили свій шлях. Саме такі рішення демонструють дух азовців – йти туди, де найважче, де ти потрібен найбільше.
Оборона Маріуполя: випробування для нації
"Періодами дуже довго час тягнувся, були моменти, коли дні пролітали як години", – згадує Віктор про оборону Маріуполя.
Він описує, як невелика кількість захисників намагалася втримати величезне місто, як ворог постійно "просочувався в любі шпарини" і накопичувався.
Особливо вразливими були цивільні.
Серед цивільних траплялися різні люди – від тих, хто віддавав військовим свої новенькі автомобілі, до тих, хто тримав у квартирі прапори Росії.
"В одному під'їзді на третьому поверсі – квартира СБУшника, а в іншій – прапори Росії, 'Єдина Росія', Путін. Різниця в один поверх," – розповідає Ягуар.
Перше поранення: "Я думав, він мені пломбу вибив"
Своє перше поранення Віктор отримав, шукаючи позицію для протитанкового гранатомета.
"Я зайшов якраз на подвір'я, дивлюсь, і тоді нас обстріляли... Перше, що було – це крик, буквально дві секунди, а потім зібрався", – згадує він.
З типовою для українських воїнів самоіронією Віктор розповідає: "Моя перша реакція була – ну, він мені пломбу вибив з зуба, тому що зуб болить. Я думав, це просто удар."
Насправді ж уламок потрапив у щелепу та плече. Дотепер Віктор носить той уламок у плечі, бо, як каже, "ніяк часу не можу знайти, роботи досить багато".
15 квітня — прорив на Азовсталь
Один з найважчих днів для Віктора – 15 квітня 2022 року, коли батальйон проривався на Азовсталь.
Під час маршу їх накрили ворожою артилерією, градами, танками і БТРами.
"Дуже довгий марш, якщо порахувати – напевно кілометрів 4-6, можливо і до семи," – згадує сержант.
Саме тоді Віктор отримав друге поранення – в око та коліно.
"В мене ще рація тут висить, там повний хаос, крики... Я встаю, в мене ще нога починає німіти," – розповідає він.
Врятував Віктора побратим, з яким він проходив сержантський курс: "Він прибігає... Я йому постійно кажу: ти мене не кинь. Бо оце відчуття, що тебе кинуть, дуже погане."
Полон: випробування не тільки тіла, але й духу
16 травня 2022 року – день виходу в полон для захисників Азовсталі.
"Я до останнього вірив, що поміняють. Ну, от і поміняли. Мені так само казали, що мене не поміняють, погрожували, казали, що я тут до кінця життя," – розповідає Віктор.
У полоні він провів п'ять місяців. Розповідає про непрофесіоналізм окупантів, про знущання, психологічний тиск: "Мені неприємно згадувати, але був один випадок, коли зі мною щось зробили. Мені просто повезло, що мене поміняли."
Особливо вражає, як він описує методи психологічного тиску: "Ти можеш залишити людині їжу, але дуже мало... Ти можеш забрати саморобні штанги, щоб вона не займалася спортом. Можеш обмежити її в багато чому. І сам факт полону – це вже для мене бездіяльність, а бездіяльність б'є по чоловічому достоїнству."
Після звільнення: "Служба продовжується"
Незважаючи на поранення і полон, Віктор продовжує службу. "Я збираюсь залишитись на службі... Це краще набагато, коли ти зі своїми хлопцями проходиш всі етапи," – пояснює він.
Для Віктора надзвичайно важливою є повага до військових з боку цивільних. "Просто вдячність людей – це найвища нагорода... Ти віддаєш своє здоров'я, життя, час, який не повернеш, без тебе твій син росте," – говорить Ягуар.
У 2023 році в нього народився син, і він хоче, щоб хлопчик не пізнав війни:
"Свобода дається через ціну велику"
Щодо розмов про мирні переговори, Віктор категоричний: "Я вважаю, що нам продовжувати воювати потрібно. Від чого ви втомились, цивільні? Подивіться на мене і скажіть – я не втомився, а чого ви втомились?"
Він переконаний, що віддавати українські території – неприпустимо: "Я би за любе село бився в Україні, тому що воно наше... Це пам'ять наших предків, це пам'ять для наших нащадків."
Віктор наголошує на важливості єдності нації: "В історії багато наших прикладів, де нас ділили і ми програвали. Немає східняків, західняків і тому подібне. Ми одна єдина велика родина. Ми маємо працювати спільно, як сім'я."
Меседж для молоді — "Не чекайте"
Один з найсильніших меседжів Віктора адресований молоді: "Не чекайте, ви дочекаєтесь до того, що у нас заберуть країну, ніякої незалежності просто не буде... Якщо у тебе є сім'я, згуртований підрозділ, то можна все що завгодно зробити."
Йому важливо, щоб молоде покоління розуміло: ця війна – їхня відповідальність також. "Я тут сиджу через мого сина, щоб він не повторив мій шлях, щоб він не воював", – наголошує Віктор.
