Мистецтво, що зцілює: Історії жінок з Ірпеня, які втратили своїх Героїв на фронті
Творчість – це справжні ліки для душі
Благодійний арттерапевтичний проєкт «Жива. Справжні історії кохання» був заснований наприкінці 2022 року волонтеркою Оленою Сокальською та вдовою військового Аліною Карнауховою. Його мета – надати можливість дружинам, коханим та матерям полеглих захисників почати творити, віднайти в собі сили для життя, знайти нових друзів, спільноту, яка зрозуміє і підтримає.
Ідея проєкту полягає в створенні жінками живописних полотен – картин–історій про кохання, на згадку про чоловіків, які стали на захист України і загинули як Герої. За час існування проєкту до нього долучилося уже понад 250 учасниць з усієї України.
Координаторка художнього майстер-класу в Ірпені Софія Мартинюк
«Я впевнена в тому, що арттерапія дійсно має цілющу силу. Найкраще вона працює для людей, які раніше ніколи не малювали. Це творчий потік, завдяки якому вони можуть прожити на полотні ті моменти, які їм не вдалося реалізувати зі своїми близькими. Ми дуже хочемо, щоб цей творчий процес став для них чимось світлим, що відволіче від реальності та дозволить відпустити себе.
Раніше я проводила майстеркласи для військових у шпиталях. Тільки уявіть брутальних чоловіків, які годинами малювали, або ж вирізали різні милі штучки. Завдяки настільки нетиповому заняттю, вони змогли відволіктися та надихнутися. Тому я переконана, що творча терапія дійсно допомагає», – розповіла координаторка майстер–класу в Ірпені Софія Мартинюк.
У проєкті використовується метод корекції емоційного стану через активний підхід до творчості, візуалізації почуттів. Він дозволяє кожній учасниці розділити важкі переживання своєї втрати з однодумцями, перенести свої думки, мрії і почуття на полотно.
Художній майстер-клас для дружин, коханих та матерів полеглих Героїв
Крім того, учасниці можуть написати під картиною історію свого кохання доповнивши її фотографіями.
«Кожне мальовниче полотно доповнене унікальною, справжньою, чуттєвою історією. Це є дуже важливим аспектом цього проєкту. Адже це, в певній мірі, документування усіх цих страшних подій. Таким чином ми можемо поширювати усі ці історії, адже вони варті уваги і ми не маємо права забувати тих людей, які віддали за нас своє життя», – розповіла Софія.
Справжні історії кохання
«Він був людиною зі щирою душею»: Спогади Інни Пустовіт про чоловіка
Антон Пустовіт народився в Ірпені та був чоловіком і батьком, який завжди стояв на захисті своєї сім'ї та країни. Його життя було сповнене доброти, відданості і любові. Інна Пустовіт, його дружина, згадує, як перетнулися їхні шляхи.
«Ми спочатку не сподобалися один одному, але згодом почали спілкуватися. Я тоді працювала в кав'ярні, а він після роботи часто заходив. Одного вечора ми просто сіли і поговорили, і зрозуміли, що ми обоє гарні люди», – згадує Інна. Їхні стосунки розвивалися стрімко: перше побачення в перед день Нового року й одразу знайомство з батьками, а всього за тиждень вони почали жити разом.
Інна Пустовіт разом зі своїм чоловіком Антоном Пустовітом
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року, життя різко змінилося. 25 лютого, коли сім'я мала переїжджати з Луцька в Ірпінь, вибухи змусили переосмислити свої плани.
Антон не міг стояти осторонь, тож незабаром доєднався до ТрО. Підрозділ чоловіка займався охороною кордону.
«Він сказав, що не може сидіти тут, коли хлопці на передовій забезпечують нам світло, воду і тепло. Тоді я зрозуміла, що він для себе вже все вирішив і переконувати у зворотному не стала, я завжди поважала його рішення».
Через місяць він розірвав контракт з ТрО і приєднався до Збройних Сил України, пройшов навчання і став навідником БТР. Проте пізніше Антона відправили на нові навчання у складі морської піхоти та перевчили на кулеметника.
Антон Пустовіт у військовій формі з кулеметом
Антон був дуже добрим і привітним. Він завжди був на позитиві, завжди посміхався і не відмовляв у допомозі. Його побратими стали його другою сім'єю, і він був готовий допомагати їм будь-коли і будь-де.
«Антон обожнював свою доньку Лізу. Він носив її на руках і називав “папина принцеса”. Між ними був особливий, дуже міцний зв’язок. Остання наша зустріч була у Дніпрі, його відпустили у на два дні у травні. Він тоді сказав, немов щось передбачаючи, що це може бути останній раз, коли ми бачимося. Тоді малеча назвала Дніпро морем. Чоловік сказав: “Ні, доць, це не море, а просто дуже велика річка. А на море я тебе ще звожу”. На жаль, так склалося, що більше не звозив», – розповідає Інна. Вони планували ще дітей і навіть вибрали ім'я для наступної доньки – Вікторія.
Антон Пустовіт разом зі своєю донечкою Лізою
Попри всі труднощі, Антон завжди підтримував Інну і надихав її. Вони вирішили відкрити магазин, щоб мати стабільний дохід.
«Ціль цього магазину для мене була, щоб коли він повернеться з перемогою, він міг відпочити, а я заробляла. Антон же ж хотів відкрити магазин, щоб у мене був заробіток на той випадок, якщо з ним щось станеться», – ділиться Інна. Але після його смерті їй було важко комунікувати з людьми, і вона змушена була закрити магазин.
Антон загинув 19 червня 2023 року під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку.
«17 червня він написав, що їде на роботу, і це був останній раз, коли я від нього щось чула. Я до останнього сподівалася, що він у полоні або поранений, але мені сказали, що він героїчно загинув».
Антон залишив незабутній слід у серцях всіх, хто його знав.
«Він був людиною з щирою душею, без злих думок. Завжди був на позитиві, ніколи не жалівся», – каже Інна. Вона зробила татуювання на згадку про нього і намагається впоратися з втратою, згадуючи його слова підтримки: «Ти сильна, ти впораєшся, у тебе все вийде».
Картина Інни Пустовіт: Спогади про Кохання і Життя
Інна вирішила доєднатись до проєкту «Жива. Справжні історії кохання», тому що для неї це можливість висловити свій біль і свої спогади через мистецтво.
«Чоловік часто надсилав мені романтичні пісні, і однією з них була “Бузина”. Ми багато говорили про цю пісню, вона стала нашою, бо в ній є слова, які дуже підходять до нашої історії: “Багатство наше – не дешеве золото рабів, а любов, за яку я вигризав учора бій!”. І це реально так, тому що після кожного бою, яким би важким він не був, Антон знесилений морально та фізично все одно телефонував по відео та посміхався мені та своїй донечці», – згадує Інна.
Картина Інни Пустовіт в пам'ять про чоловіка
На картині Інна зобразила гілочку бузини з відбитками долоньки Інни та їхньої доньки, а також силуетом долоні Антона.
«Перша посилка, яку я надіслала чоловікові, коли його відправили на схід, містила наше сімейне фото, де на звороті ми з донькою намалювали долоньку жовто–блакитну і написали “любимо, чекаємо, скучаємо, ти наш найкращий, ми пишаємось”. Це фото завжди було з ним у водонепроникному пакеті, навіть на бойових завданнях».
Коли Антона не стало, його речі повернулися додому разом з цим фото.
Інна Пустовіт разом зі своїм чоловіком Антоном Пустовітом та їхньою донькою Лізою
Картина Інни стала символом їхньої любові, яка продовжує жити навіть після втрати. Ця картина стала для неї способом увіковічити пам'ять про Антона і їхнє спільне життя, наповнене мріями, планами і незабутніми моментами.
«Я вирішила, що дуже символічно буде зобразити наші з донькою долоньки і силует його долоні на бузині. Тепер він завжди з нами поруч», – говорить Інна.
«Патріот з душею романтика»: Спогади Світлани Остапчук про коханого
Віктор Тупало активно допомагав місцевим мешканцям в Ірпені та Бучі під час окупації, забезпечуючи їх водою, продуктами харчування та допомагаючи з похованням загиблих. Після деокупації громади вирішив доєднатися до лав ЗСУ, оскільки мав переконання, що від кожного українця залежить спільна Перемога.
«Стати на захист Батьківщини було свідомим рішенням Віктора. Після навчального центру – Харківщина, ніс службу в складі 3 механізованого батальйону військової частини А4723», - розповідає Світлана.
Віктор Тупало у військовій формі
На війні не буває легко, проте Віктор завжди знаходив час і можливість підтримувати зв'язок з коханою. Після передислокації на Куп'янський напрямок їхні розмови стали рідшими, але залишалися наповненими теплом і турботою.
«Мій коханий був романтиком. Читав мені вірші В. Симоненка, С. Жадана. Часто дарував квіти, незвичні, весняні, зокрема фрезії – мої улюблені. Пригадую, коли минулого літа Вітя привіз мені великий букет півоній і тюльпанів,а потім виявилося, що його, дорослого, сварила старенька мама за те, що вирізав у дворі всі квіти, які цвіли».
Світлана Остапчук разом зі своїм коханим Віктором Тупалом
16 лютого 2024 року Віктор написав Світлані: «Дай Боже, щоб до твоєї відпустки закінчилася ця клята війна, і ми поїдемо на відпочинок. Куди ти хочеш?». Вона відповіла: «Туди, де море і багато квітів». І він пообіцяв: «Тоді до Таїланду». Проте цій мрії не судилося здійснитися: за два тижні Віктор загинув.
За кілька місяців Світлана дізналася про проєкт «Жива. Справжні історії кохання» і вирішила втілити їхню з Віктором спільну мрію – на полотні…
«Я ніколи не малювала і дуже хвилювалася. Щойно ми з дівчатами зібралися, подув вітер – і кілька полотен впало з мольбертів на траву. У мене було відчуття, що душі наших хлопців – з нами і в нас усе вдасться», – розповідає Світлана.
Картина Світлани Остапчук в пам'ять про свого коханого
«Я знаю, що Вітя буде моїм Янголом. І хоча наше спільне життя було коротким, я вдячна Богові, що подарував мені ці прекрасні роки», – підсумовує Світлана. Її картина отримала назву «Мрія, що оживає» і стала символом вічної любові, яка продовжує жити в серці жінки.
«Він був моїм сонячним промінчиком»: Спогади Оксани Смірнової про сина
Пані Оксана втратила свого сина під час окупації Ірпеня. Сергій, позивний «Сон», був добровольцем з першого дня вторгнення. Завжди був цілеспрямованим і не йшов на компроміси.
«Він був моїм сонячним промінчиком. Його загибель залишила велику пустоту в серці», – розповідає Оксана.
Сергій Смірнов - син Оксани Смірнової
Мати описує сина як людину з міцним характером, справжнього воїна від народження. Він завжди був там, де важко, любив труднощі.
Сергій загинув 25 березня на свій день народження під час бомбардування Романівського мосту, захищаючи Ірпінь. Він був на передовій, борючись за своє місто і своїх людей.
Оксана вирішила взяти участь у проєкті «Жива», щоб виразити свій біль і спогади через мистецтво. Вона намалювала бавовну – символ незламності і української ідентичності.
Картина Оксани Смірнової в честь про загиблого сина
«Бавовна здається маленькою і тендітною, але вона символізує нашу силу і стійкість. Ми маленька країна, яка воює проти великого агресора, і хоч наші найдорожчі загинули, ми продовжуємо жити з надією, що їхні жертви не були марними.
Це нагадування про те, що ми незламні. Бавовна символізує те, що ми хочемо бачити в нашому майбутньому – мир і спокій», – малюючи цю картину, жінка хотіла показати, що навіть у найтемніші часи ми можемо знайти силу і натхнення в наших спогадах і мріях.
Сергій Смірнов разом зі своїми бойовими побратимами
«Він мене вивіз з Ірпеня і сказав: “Мамуля, не переживай. Почекай ще трохи, ми їх проженемо, і я тебе заберу”», – згадує вона зі сльозами на очах. Сергій був справжнім героєм, який віддав своє життя заради свободи і безпеки своєї родини та країни.
«Малюючи цю картину, я відчуваю, що Сергій завжди зі мною, що його дух живе в моєму серці», – підсумовує Оксана.
«Мрію зруйнувати неможливо»: Спогади Анастасії Зеленюк про чоловіка
Анастасія познайомилися зі своїм майбутнім чоловіком 2008 року в ірпінському клубі. Через 4 роки одружилися, у 2012 році народився перший син, а у 2014 – другий.
На наступний день після початку повномасштабного вторгнення Сергій вивіз свою родину з міста, а сам вирішив доєднатися до Збройних Сил України.
Анастасія Зеленюк разом зі своїм сином
«Він вивіз нас у Вінницьку область, а потім ми поїхали до Польщі, а він став до тероборони. Пройшов по базі військкомату і через рік його набрали. Він вирішив піти, бо відчував, що повинен бути прикладом для своїх синів», – розповідає Анастасія.
Під час навчань він потрапив до Миколаївської бригади А4718. Потім у 22 механізовану бригаду – морська піхота. В перший же свій бій опинився у мінусовій зоні.
Чоловік Анастасії загинув під час жорстких боїв під Кліщіївкою. 21 липня його підрозділ потрапив під потужний обстріл під час евакуації.
«Про це повідомили мені в той же день, і я відразу розповіла дітям, сподіваючись, що він лише поранений, але наступного ранку нам підтвердили його загибель», – ділиться жінка.
Сергій Зеленюк у військовій формі
Після втрати чоловіка Анастасія вирішила завершити їхню спільну мрію – будівництво будинку. Роботу над помешканням родина Зеленюк розпочала ще до повномасштабного вторгнення. Працювали всі разом, залучаючи до цього навіть дітей.
«Ми встигли побудувати лише підвал, він планувався, як майстерня для чоловіка, а з початком повномасштабного вторгнення використовували, як бомбосховище. Я не збираюся залишати будівництво і зараз, відчуваю, що маю втілити нашу спільну мрію в життя.
Мрію зруйнувати неможливо, тому що дуже багато зусиль було докладено до цього всього. Зараз ми його добудовуємо. Нам допомагають дуже багато іноземців, друзі, і це стало великим спільним проєктом».
Картина Анастасії Зеленюк в честь про загиблого чоловіка
Картина Анастасії відображає їхню мрію. Сергій завжди хотів створити безпечний і затишний дім для своєї родини, і тепер ця мрія стає реальністю завдяки підтримці багатьох людей.
«Я почала вести соціальні мережі, розповідаючи про наше життя, щоб отримати підтримку і допомогу. Я перукар, і мої клієнти підтримували мене в найтяжчі часи. Найважче було, коли люди приходили і запитували про чоловіка, і я мусила знову і знову розповідати цю історію».
Арт–терапія стала важливою частиною її життя. Вона допомагає справлятися з болем і зберігати пам'ять про чоловіка. Анастасія також відзначає важливість підтримки дітей.
«Мені найважче було бачити, як діти йдуть на кладовище. Але вони сказали, що найважче бачити, як мама плаче. Тому мама майже не плаче. А якщо й плаче, то тільки на самоті».
Анастасія та Сергій Зеленюк разом зі своїми двома синами
Історія чоловіка Анастасії – це розповідь про любов, відданість і самопожертву. Її картина символізує їхню спільну мрію про дім і показує, як важливо зберігати пам'ять про близьких, які загинули заради майбутнього України.
«Мій чоловік був справжнім героєм, і його мрія про будинок завжди буде жити в наших серцях», – підсумовує Анастасія.
Виставки робіт учасниць проєкту «Жива» у регіонах та в Українському домі
Після майстер-класів організатори влаштовують регіональні виставки. А під кінець цього року хочуть зібрати усі роботи на загальноукраїнській виставці в Українському домі в Києві. За словами організаторів на виставці буде представлено близько 800 картин. Серед них будуть й полотна з Ірпеня.
Картини жінок з Ірпеня, які втратили своїх Героїв на фронті
«Подібні заходи потрібні не тільки зараз, а й впродовж десяток наступних років. Місяць тому я відвідувала Косово з презентацією збірки “Ірпінь – мій дім”. У ній ми зібрали малюнки та історії ірпінських дітей, які розповідають про те, як вони переживають війну, як люблять своє місто та про свій досвід війни.
У Косово війна була 25 років тому і я ніби побачила наше майбутнє. Вони досі пропрацьовують ті травми, досі займаються пошуком загиблих та описом тих подій. Тому, мені здається, що подібні сесії повинні увійти в норму нашого існування. Ми, по суті, травмоване покоління і, на жаль, з цією травмою ми будемо виховувати і наших дітей. Це наш незмінний досвід», – розповіла про цінність проєкту «Жива. Справжні історії кохання» координаторка майстер–класу в Ірпені Софія Мартинюк.
