Друга річниця звільнення Бучанського району: як змінилося життя мешканців за два роки повномасштабки
Звільнення Бучі, Гостомеля і Бородянки
Увечері 2 квітня 2022-го Міноборони заявило, що українські військові звільнили Київську область від армії РФ. Тоді останні російські підрозділи вийшли з Бучі, Гостомеля і Бородянки. Кількома днями раніше ЗСУ звільнили Ірпінь. Загалом росіян вибили з понад 30 населених пунктів Київщини.
31 березня Буча була звільнена від російських загарбників. Бучанська громада перебувала в окупації 33 дні. Першими прийняли удар села Блиставиця, Синяк, Гаврилівка, Здвижівка, Луб‘янка, Мироцьке.
Українські воїни в Ірпені, 1 квітня 2022 року.Фото: Metin Aktas / Anadolu Agency via Getty Images
Раніше маленькі міста Київщини, — Буча, Ірпінь, Гостомель, – асоціювалися з активною забудовою, недорогою нерухомістю та хвойними деревами. До столиці – рукою сягнути, затишно та спокійно.
У кінці березня 2022-го українські війська почали заходити у Київську область, частина якої була окупована росіянами. Після окупації ці міста стали символами злочинів росіян. Сотні вбитих людей, знищені й чорні будівлі, зруйновані мости.
Окупація та щасливі спогади
Звичайно, що мешканці повернулися до рідних міст й почали займатися відновленням свого життя. Проте скільки б часу не минуло, українці ніколи не забудуть усі ті страшні події, що коять й продовжують коїти окупанти на нашій землі.
Але навіть попри усі страждання мешканці Бучанського району не втратили свою чуйність та можливість знаходити щастя навіть у самих буденних речах.
Валерій. Мешканець Ірпеня
Пан Валерій – корінний мешканець Ірпеня. Під час окупації відправив сім’ю на евакуацію, а сам вирішив не покидати рідного міста. Двічі ледве не загинув під час ворожих обстрілів.
“Ми залишилися волонтерити. У нас був газовий балон. Так би, звичайно, не залишилися, але тут були люди які потребували допомоги”, — розповідає чоловік.
За словами Валерія, найщасливіший момент за останні два роки повномасштабного вторгнення був, коли у квартирі все ж замінили вибиті вікна.
“Щастя – це коли вся сім’я поруч. Важко дивитися на родини, які когось втратили, й ті кому немає куди повернутися. Але треба сподіватися на краще й перемога неодмінно буде за нами!”.
Марина. Мешканка Ірпеня
Один з оборонних постів Ірпеня був облаштований поблизу ТРЦ “Жираф”. Перший бій там відбувся на четверту добу після початку вторгнення. У той час пані Марина зрозуміла, що потрібно терміново виїжджати з міста.
“Було дуже страшно. Воно все летіло, вибухало. Траса була завалена розбитими машинами.
Після повернення почали відбудовувати будинок. Навпроти були багатоповерхівки, по яких стріляли. Ну і залетіло у наш. Дякуємо богу, що не загорівся, але другий поверх був повністю зруйнований. Ні вікон, ні дверей.
Але ми все відбудували. Тепер живемо, радіємо, вчимося”.
Попри пережитті жахіття війни, жінка не відучилася радіти життю та відчувати щастя.
“Для мене щастям завжди була моя родина. Я за неї дуже переживаю й радію усім здобуткам своїх дітей. Якби не було війни я могла б більше їм дати, але маємо що маємо”.
Микола. Переселенець з Луганської області
З початком вторгнення велика кількість мешканців східних областей України були вимушені тікати з рідних домівок. Міста Бучанського району стали прихистком для безлічі внутрішньопереміщених осіб.
Микола переїхав до Ірпеня з Луганської області. Наразі найбільшою мрією чоловіка є повернення додому.
“Ірпінь мені подобається, але рідне місто – то є рідне місто. Хотілося б, щоб усіх цих жахів не було.
Після звільнення Харківщини, я дуже чекав, щоб звільнили й Луганську область. Але навіть так, я вважаю, що звільнення Харківщини, Херсонщини й Лиманського району — це була велика радість для усієї України”.
Більше думок мешканці Бучанського району про окупацію та моменти щастя дивіться у відео:
