Потрібно любити те, що робиш: Роксолана Козаченко покинула педагогіку та закохалась у гончарство
А що ж сусіди скажуть?
Після закінчення 11 класу перед Роксоланою Козаченко постало важливе питання: “Куди ж рухатися далі?”. Можливості перечекати рік, щоб розібратися в собі не було, адже “Що ж сусіди скажуть?”. У такій ситуації вихід був тільки один — довелося дослухатися до настанов батьків. Звучить як доволі типова історія практично кожного українського підлітка, чи не так? Однак це лише початок історії про пошук справи усього свого життя.
Родина КозаченківФото: Роксолана Козаченко
“Мені сказала мама: “Хороша професія — вихователь-логопед. Іди вчись”. Я погодилася, але вирішила, що в процесі щось зміню. Але не так сталося, як гадалося. Знаєте, як зазвичай студентське життя з головою вас пожирає. Ось тому я і не встигла нічого змінити”, — пригадує Роксолана.
Згідно з тодішнім законодавством, якщо педагог впродовж трьох років після закінчення університету не знайде роботу в державному закладі, то диплом стане не дійсним й доведеться проходити переатестацію. Тож у 2016 році дівчина була змушена влаштуватися на роботу за профілем. Спочатку працювала у садочку, а потім й у школі.
Викладацький склад школи Inventor у КиєвіФото: Роксолана Козаченко
“Ну і всі ж: “Як це так? Ти стільки років вчилася!”. Ну я пішла заради батьків. Попробувала, повчила й зрозуміла, що це не моє. Паралельно ходила на різні курси, шукала себе. Я вчилась і на радіоведучу, і навіть озвучувала мультики. У мене були друзі з кіно — Наталка Денисенко. Якось мене ще тоді по знайомствах звели. Ми трошки разом повчилися, але я знову зрозуміла, що це не моє і пішла шукати далі”.
Знайомство з гончарством
У 2017 році Роксолані подарували сертифікат на майстер-клас в одній з гончарень Києва. І це виявилося коханням з першого погляду. Робота з глиною настільки заворожила дівчину, що вона вирішила зайнятися цим серйозно.
“Просто ліпила дома, але я зрозуміла, що ліпка то не моє і мені більше подобається гончарство. Я пішла на одні курси, потім на інші - більш поглиблені. Купила своє перше гончарне коло і займалася вдома у квартирі прямо на балконі. Тренувалася, возила вироби на випал в інші студії”.
З часом у Роксолани прийшло розуміння, що одними лиш курсами ситий не будеш і їй потрібен професійний наставник. Вперше звернувшись до майстра, той їй відмовив та відправив далі тренуватися.
Процес гончарстваФото: Роксолана Козаченко
“І я потренувалась дома в себе на балконі. Гончарила-гончарила, а потім, через який час, він мені сам написав: “Ну як в тебе успіх? Покажи, що ти там робиш”. Видно йому потрібно була людина й він згадав про мене. Я прийшла до нього і він мене взяв до себе”.
У майстерні юний падаван виконувала замовлення свого майстра, та постійно вчилася чомусь новому.
“Я робила невеличкі замовлення: по 20 чавунчиків, чи чашок. Також могла користуватися його пічкою. Це такий спосіб трошки древній, тому що раніше ніхто не навчався в училищах, раніше всі вчились у майстрів і це навіть вважалося краще, тому що тобі передавали знання справжні майстри. Так і мені пощастило”.
Хоча навчання й було безкоштовним, Роксолані все одно доводилося продовжувати працювати педагогом. Так й пройшов майже рік: пів дня у школі, пів дня в майстерні. Після чого дівчина змогла вже претендувати на вакансію справжнього гончаря. Влаштувавшись до однієї з великих гончарень Києва, Роксолана почала проводити майстер-класи.
Колектив майстерні гончарства у КиєвіФото: Роксолана Козаченко
“Всі казали, що це не серйозно, що митці завжди бідні-босі, мало заробляють. У батьків одразу була стадія відторгнення, адже думали, що це щось несерйозне. Але, коли побачили, що щось відбувається і є якісь результати, що я не закинула, як все чим займалася раніше. То вони потрохи вже почали в мене вірити”, — згадує майстриня реакцію своїх рідних.
Початок власної справи
Повернувшись до Ірпеня після закінчення бойових дій, Роксолана дізналася, що її майстерня збирається зачинитися. Пізніше ситуація дещо змінилася, однак дівчині повідомили про суттєве зниження зарплатні. Тож потрібно було терміново шукати нове місце роботи.
“Я шукала різні майстерні в Бучі, Гостомелі, Ірпені, але багато позакривалися. На щастя я натрапила на Юлю, що орендувала приміщення в Ірпені. Раніше там працювала інша дівчина, але вона виїхала за кордон. Тому мені пощастило. Ми провели з Юлею кава-брейк: поспілкувалися, познайомилися й зрозуміли, що нам буде комфортно вдвох. Тож тепер ми орендуємо й працюємо разом”.
Перший майстер-клас Роксолани в ІрпеніФото: Роксолана Козаченко
На початку в Роксолани було тільки одне гончарне коло, глина та глазур, а муфельну піч доводилося орендувати в колеги.
“Так я й почала проводити майстер-класи й завдяки цьому заробила собі на свою піч. Трошки мені батьки допомогли, трішки сама. Склала, купила і так воно поступово й пішло-поїхало.
Зараз приходить багато місцевих і навіть, як не дивно, приїжджають з Києва. Я завжди їх питаю: “Чому ви не йдете в Київську майстерню, а їдете аж в Ірпінь?”. Більшість людей відповідає: “Ми глянули вашу сторінку. Ви нам сподобалися і ми до вас приїхали. Це не так далеко, як здається”. Хтось їхав прямо з Подолу при тому, що там є багато своїх майстерень. Я думаю це якийсь особистий вайб і від цього мені приємно”.
Ще одним джерелом прибутку, окрім майстер-класів, стало виготовлення та продаж власної продукції. Майданчиком для продажів на території України слугувала звичайна сторінка в Instagram, а от із закордонним ринком все виявилося важче, адже для цього необхідно було створити акаунт на Etsy — артплатформі, де продають хенд-мейд товари за кордоном.
Річ у тім, що у 2022 році реєстрація на цьому ресурсі для мешканців України все ще була заблокована. Тож довелося користуватися орендованим магазином, у якого, на той час було вже 700 продажів. За словами майстрині, цього більш ніж достатньо, аби вважати магазин більш-менш розкрученим й розраховувати на стабільні продажі.
Пізніше ж реєстрацію на території України дозволили й Роксолана одразу створила свій власний магазин. Однак на ньому поки що нуль продажів.
Щоб покращити ситуацію з продажами на вітчизняному ринку, Роксолана вирішила піти на навчання, під час якого не обійшлося й без приємних сюрпризів.
“Я нещодавно була у Косові. Там проводили навчання від фонду “Вільні” у студії Косівського майстра. Нас навчали як користуватися поливами, як зробити їх самостійно, як фотографувати свої вироби та просувати їх. Тобто ми проходили усі теми для розвитку бізнесу. І там була можливість виграти гранти. Розігрувалися 2 грошових і 2 SMM-супроводи на три місяці. Мені пощастило виграти грант на супровід. Щоправда, він ще не в дії, але це мені справді допоможе якось просунутися, тому що сама я в цьому не дуже розбираюся”.
Справа усього життя
У дитинстві в Роксолани не було гарного посуду, виключно так добре знайомі усім нам радянські розписані квіточками тарілки із заводу.
“Коли дивилася фільми, то бачила гарний посуд в англійському стилі, але, звичайно, я не роблю прям такий самий. Мені просто сподобалося поєднання кольорів: білого і золота. Напевно це як відпрацьована психологом травма. В мене того не було, тож я самостійно почала це робити. Те чого мені не вистачало”.
Посуд з глини
Наразі майстриня переконана, що віднайшла справу усього свого життя. Однак дівчина не збирається зупинятися на досягнутому й прагне дослідити гончарне ремесло з усіх можливих сторін.
“Зараз починаю робити рамки для дзеркал та вази. Паралельно ще навчаюся на ремонт посуду. Тут теж мені пощастило. Я знову шукала, як колись в гончарстві, людину, яка могла б мене навчити. Якось так зірки склалася — людина, до якої я звернулася, взагалі ніколи й нікого не бере на навчання. Проте мене взяли”.
Попри величезну кількість одноманітної роботи, гончарство не перестає подобатися Роксолані. За її словами, тут головне знайти правильний баланс між мистецтвом для себе та для інших людей, а також не забувати про відпочинок.
“Для мене це медитація в першу чергу. Коли гончарю я реально ні про що не думаю. Навіть спеціально включаю плейлист, якийсь іноземний, де не заглиблююся в слова. Я просто в собі. Немає такого, що ти гончариш і думаєш: “Боже, а що сьогодні приготувати на вечерю?”. Ні. Я абсолютно десь у своїх думках. Якщо я, наприклад, розписую, чи щось вирізаю, то це взагалі повний релакс”.
Чому важливо робити те, що подобається
Насправді мистецтвом Роксолана займалася ще з самого дитинства. Й це не дивно, адже батько дівчини музикант, тож для нього віддати доньку до музичної школи було питанням принциповим.
Протягом семи років Роксолана двічі хотіла покинути гру на фортепіано, адже не отримувала від примусу жодного задоволення. Батьки постійно відмовляли її, адже бажали доньці тільки кращого.
“Я їх не виню, адже розумію. В 11-му класі почала прогулювати музичну школу. Це помітили тільки через місяць. Приходжу додому і бачу, що біля воріт стоїть авто моєї вчительки. В той момент подумала, чи бігти кудись, чи мені все ж це не допоможе. Але я зібралася силами, зайшла й побачила картину схожу на святу вечерю: мама, батько і вчителька. Ніхто не кричав, всі дуже спокійно зі мною почали говорити: “Що ти робила? Де ти була?”. І я їм пояснила, що не хочу, що вже втомилася й на мене дуже багато навалилося.
“Як так? Ти ж сім років провчилася і кинеш?”. Ну я розуміла, що вони праві й мені було б потім напевно дуже образливо, що в мене не було цього диплому”.
В результаті Роксолана вторгувалася з викладачкою і замість твору з восьми сторінок зіграла на екзамені всього п’ять. Після отримання диплома про закінчення музичної школи дівчина цілих п’ять років не торкалася інструменту. Пізніше навіть вмовила батьків продати фортепіано. А ще через п’ять років все ж купила собі новенький синтезатор.
“Я просто почала грати те, що мені подобається. Якусь музику з фільмів, легкі твори, щоб не перевантажувати свій мозок. І так собі тихенько в навушниках грала”.
Висновок у цієї історії тільки один, хоча він трохи й банальний, — потрібно любити те, що робиш й нізащо не покидати пошуків справи усього свого життя!
А тим часом пропонуємо вам переглянути, як створюється посуд з глини. Хто зна, можливо це й стане вашим покликанням.
