Без страху й бажання бігти. Історія волонтерки з Ірпеня Зої Ільницької
Знали про війну, тому готувались
«24 лютого нічим особливим для нас не стало, тому що ми були готові морально та фізично», – каже Зоя Ільницька.
Вона є учасницею всесвітньої сервісної організації Rotary International, зокрема Rotary-клубу Київ-Софія. Серед членів цього клубу є люди, які, за її словами, мали дотичність до серйозної інформації про можливий наступ.
«Один з них – бучанський депутат, який відповідав за тероборону нашого району. Десь за місяць до початку війни він серйозно нас попередив, щоби ми готувалися. Він сказав, що вони не знають, які будуть масштаби, але сто відсотків щось буде. І навіть назвав дату – після 20 лютого. Він сказав, що в нас є три тижні, щоб підготуватися», – пригадує Зоя.
Зваживши всі «за» та «проти», Зоя з чоловіком вирішили залишитися. Приготували запас питної й технічної води, купили акумулятори та генератор.
«Навіть друзі трошки сміялися, – каже жінка. – Я сказала чоловікові: “Якщо не буде світла, то вся моя морозильна камера на сім ящиків потече через три дні. Тому ми починаємо їсти все, що в морозилці, й не купуємо свіжого”. І дійсно, потім так в Ірпені в багатьох і сталося».
Зоя Ільницька
Тож вони з чоловіком просто очікували того, що, були певні, станеться неодмінно.
«Коли 24 лютого це все почалося, ми просто зрозуміли: усе, воно прийшло. Не було страху, бажання бігти. Ми не збиралися взагалі бути волонтерами, когось рятувати. Ми збиралися просто бути вдома, перечікувати.
Але служіння людям у нас – не разові акції, це наш стиль життя. Мій чоловік є дияконом Ірпінської біблійної церкви, і ми все життя в цьому служінні. Основна його спеціалізація в цьому – це допомога сиротами, одиноким, вдовам, малозабезпеченим. Тому ми звикли до такого».
Створення прихистку
У приміщенні церкви, в якій служить чоловік Зої, є цокольне приміщення, яке облаштували як бомбосховище для ірпінчан. А в самій церкві перед вторгенням росіян запаслися водою та їжею.
«У перший же день війни тут ночували 80 людей. А другого дня – 250. Тому вже на другий день мого чоловіка запросили ночувати тут, бо треба було якось організовувати перебування стількох людей», – пригадує жінка.
У цей час Зоя з дітьми були вдома. Проте 27 лютого вони прийшли до церкви на богослужіння, яке виявилося останнім за час активних бойових дій на Київщині. Жінка побачила, скільки там було людей і що їм була потрібна допомога. Хоча б на кухні, аби забезпечувати всіх їжею. Тому наступного дня вона прийшла сюди зранку, аби готувати цілий день.
«Щодня приходили люди, ми їм роздавали їжу. Тим, хто сидів у підвалах, роздавали щось готове, наприклад консерви. Тим, хто лишився жити у своїх квартирах і готував їжу на вулиці на вогнищі, ми давали продукти, які можна приготувати. Часто було таке, що я робила каву та бутерброди – возили хлопцям з тероборони. Також возили їжу лежачим.
У приміщенні постійно жили люди. Було таке, що тільки до ста дітей ночувало, і треба було робити вечерю, тому що це діти. Дорослим замість вечері виставляли сухпайок і чай, але годували гарячим обідом», – розповідає Зоя.
Невеличка кухня церкви стала базою харчування для великої кількості людей. Зоя пригадує, що це було приблизно так: тільки закінчуєш готувати й роздавати їжу усім, хто переховується в будівлі, – забігають та просять приготувати каву і бутерброди для територіальної оборони та військових, що постійно пересувалися містом та вели бої з окупантами. Тільки закінчуєш це – приходять місцеві, щоб отримати якийсь пайок.
Тільки задовольнив їх – люди, що евакуюються, віддають вміст своїх холодильників і морозилок, і потрібно щось із тим придумати. Тільки наче все розібране – забігають із проханням підготувати продукти для тих, хто лишився вдома, лежачих або стареньких, щоби завезти їм за адресами.
Також у церкві був генератор. Хоч через брак солярки його вмикали лише двічі на день по годині, цього вистачало, аби хоч трохи підзарядити телефони.
«І мусили хлопці із заходу України щодня підвозити нам солярку в каністрах, проносити під Романівським мостом, а з цього боку хлопці забирали», – розповідає Зоя.
Протягом усього березня чоловік Зої та ще кілька хлопців вивозили людей з Ірпеня та розвозили їжу: їздили прицільно адресами. Люди писали їм або телефонували, аби повідомити про лежачих родичів.
За весь час бойових дій на Київщині понад 1000 людей пройшли через волонтерський хаб у церкві: хтось приходив за їжею, хтось за прихистком. Іноді люди приходили, бо знали, що можуть отримати допомогу з евакуації до Києва.
Обстріли
6 березня стало для церкви найбільш «спекотним» в плані обстрілів. Уламки снаряда прилетіли на парковку. Зоя пригадує, що майже відразу після цього повністю зник зв’язок, утім багато хто в бомбосховищі вже встиг розіслати повідомлення про влучання в церкву. Насправді ж будівля церкви не постраждала, проте практично цілу добу хибну інформацію неможливо було спростувати.
Того вечора всі допізна спостерігали, як навкруги горять будинки.
Загалом по території церкви було чотири прильоти. Було й таке, що уламок снаряда прошив вікна офісу, що розташований біля церкви. Буквально за кілька годин звідти пішли діти Зої, які там були в укритті, але захотіли прийти до церкви.
Під час обстрілів Зоя була переважно на верхніх поверхах, не в бомбосховищі. Тільки в останній тиждень, каже, вони з чоловіком вирішили спати там, бо вже 24/7 над місто літали снаряди, і в цоколі до того ж було тепліше.
«Щораз більше розумію, наскільки недопустима на війні паніка, – каже жінка. – Через годинку хтось починає волати, що по вікнах зараз будуть стріляти снайпери. А в мене на кухні вікна величезні.
Зосереджуюся і прошу хлопців із рецепції заставити всі підвіконня на мій зріст коробками з крабовими паличками та йогуртами (хтось багато пожертвував). Кажу, мені готувати треба, а як будуть стріляти – нехай у йогурти влучають».
Виїзд з Ірпеня та повернення
Евакуювати більшість жителів, що досі залишалися в місті, довелося б хіба «в наручниках», бо усі хто хотів – виїхали, жартома каже Зоя.
Наприкінці березня вона таки вирішила поїхати до дітей у Німеччину, які вже потребували батьківського піклування.
Їхала через Вінницю, і тоді для неї було незвичним, що в місті працювали магазини, кафе, ресторани, а люди відпочивали.
У своєму щоденнику, який волонтерка почала вести на фейсбук-сторінці, вона писала:
«У Німеччині моя місія продовжувалася. Я розповідала всім про наш волонтерський рух в Ірпені, про те, як ми стали форпостом допомоги для людей і як церква об'єднала різні верстви населення, – розповідає жінка. – Місія виконана, на моїй душі спокій, бо я назавжди буду пам'ятати кожну людину, що була поруч у ці дні, кожну, кому ми змогли хоч якось допомогти».
Допомога церкви продовжилася і після звільнення Ірпеня. Одразу ж чимало людей приходили туди по їжу. Так тут виник волонтерський центр.
«З минулого квітня й досі він тут працює. Наприклад одна з організацій, британська, з квітня минулого року привозить в Ірпінь 1100 буханок хліба зі символічним написом “Перемога” борошном зверху. І біля волонтерського центру щодня стоїть черга, якій роздається 700 буханок. Крім того, ми відкрили шість волонтерських центрів у Гостомелі, Бородянці, Немішаєвому. Туди їдуть ще 400 буханок хліба».
Страшні дні для Ірпеня вже позаду та Зоя Ільницька, яка не збиралася цього робити під час гарячої фази війни, продовжує служити людям.
