Боротьба за успіх: історія ірпінської олімпійської призерки Ірини Коляденко
Шлях до спорту
Я займаюся боротьбою з 11 років, потрапила в цей спорт випадково. Я з Житомирської області, з міста Радомишль, там був мій перший тренер. Він набирав секцію і просто прийшов на наш урок фізкультури. Він побачив мене, спритну дівчинку, і запросив.
Як зараз памʼятаю: ми сиділи на лавочці на стадіоні, і він мені розповідав, що ми будемо їздити в різні міста, брати участь у змаганнях. Він мене зацікавив цим, і я почала ходити на вільну боротьбу.
Але мені не відразу сподобалося. Це тяжкий вид спорту. Спочатку то коліно боліло, то ще щось. Але все закрутилося, я спілкувалася з дівчатами, які постійно займалися боротьбою, ми дружили, вони кликали мене на тренування. Ось так і вийшло, що вже багато років я професійно займаюся боротьбою.
Ірина Коляденко
Спортивна кар’єра
Моя перша значна перемога – Чемпіонат Світу для спортсменів до 20 років. Я посіла третє місце. Потім був Чемпіонат Світу до 23 років, де я також була третьою. Потім я отримала медаль Чемпіонату Європи серед дорослих.
Фото: НОК
І тоді настав 2020-й передолімпійський рік. Щоби потрапити на Олімпійські ігри, я спочатку пройшла добір на Чемпіонаті України, аби поїхати на ліцензійний турнір. Але й перемога в ліцензійному турнірі не означала, що саме я поїду на Олімпійські ігри. Ліцензія дається на вагову категорію, а не на конкретну людину. Якщо я завоювала олімпійську ліцензію, це лише означає, що з нашої країни в цій ваговій категорії хтось може поїхати на Олімпіаду.
Потім був Чемпіонат Європи, в якому я перемогла. Тоді відпали будь-які сумніви, чи саме я поїду на Олімпійські ігри.
Медаль (бронзова – ред.) з Олімпійських ігор перекриває всі Чемпіонати Європи та світу, які в мене були. Емоції після перемоги залишаються ще на довгий час. І чим далі Олімпійські ігри, тим більше ти розумієш, що ти зробив.
Найсвіжіша моя перемога – це цьогорічний Чемпіонат Європи. Я також стала найкращою спортсменкою чемпіонату: набрала найбільше балів, а віддала найменше.
Емоції від перемог хочеться переживати знову і знову. Було багато запитань, чи я не буду завершувати свою карʼєру, бо я довго не боролася на міжнародних змаганнях. Це був переломний період, я думала над цим питанням. Але коли повернулася з перемогою з Чемпіонату Європи, я зрозуміла, що ще хочу поборотися й ще раз пережити ці емоції. І дарувати позитивні емоції нашим людям. Зараз це дуже важливо.
Про тренера та вигорання
Тренер відіграв дуже велику роль у моїй спортивній карʼєрі. Я вдячна йому й не можу передати словами цю вдячність. Я зробила невеличкий жест після Олімпійських ігор, аби виразити йому подяку.
Ірина Коляденко з тренером Володимиром ЯременкомФото: Інстраграм-сторінка Ірини Коляденко
Він відіграє дуже велику роль. Це і тренер, і друг, і функціонер, і дієтолог, і травматолог. Він містить у собі всі професії. І змагання – це не тільки моя перемога. Це 50% його роботи, 50% – моєї. Якби мого тренера не було поряд, у мене не було б цих перемог. І я, може, уже б зовсім не займалася боротьбою.
У кожного спортсмена бувають емоційне вигорання, якісь психологічні моменти, травми, після яких думаєш, що потрібно завʼязати зі спортом. А ще буває, коли як тільки стаються якісь травми, рідні тобі говорять: «Може, вже досить? Ти вже наборолася достатньо». Я телефоную бабусі, вона говорить: «Ой, болить коліно». Я кажу: «Ба, мені 24 роки, а в мене такі самі проблеми, як у вас у 76». І вона тоді починає говорити, що, може, мені варто закінчувати. І я собі думаю: «Може, дійсно, вистачить?».
Але потім настають змагання, і я розумію, що ще можу показати свій потенціал, досягти вищого результату, ніж у мене є.
Жінки та чоловіки у спорті
У нас жіноча команда з греко-римської, вільної й жіночої боротьби – найсильніша. Вона привозить на 90% більше медалей, ніж дві команди хлопців. І ми завжди сперечаємося: чому так? Вони кажуть, що це тому, що ми дівчата і в нас немає такої конкуренції. А ми сперечаємося: чому ви так понижуєте наш труд? Ми тренуємося на зборах так само, як і вони. Навіть іноді більше. Вони йдуть в сауну відпочивати, а ми перед сауною йдемо на тренування. І ми викладаємося на змаганнях, вкладаємо стільки ж сил, поту й крові, як і хлопці.
У нас конкуренція така сама. Змагаються такі самі чемпіонки Європи, світу, Олімпійських ігор. У чому різниця?
Це питання мене дуже зачіпає. Хоч я і рідко сперечаюся, але в цьому питанні я зразу запалююся та відстоюю свої права.
Фото: Інстраграм-сторінка Ірини Коляденко
Щодо оплати, то в нашому виді спорту все порівну: що хлопцям, що дівчатам платять однакові гонорари. Я не зіштовхувалася з різницею в цьому.
Є ще стереотип, що боротьба – це не жіночий вид спорту. Чомусь думають, що борчиня має виглядати як хлопець, бути перекачаною, мати коротку стрижку, чоловічу ходу, поводитися якось не так. Але я думаю, що є набагато жорсткіші види спорту – бокс, наприклад.
Це все застарілий стереотип, і я його потрішки розвінчую своїми діями та виглядом. Коли ми знайомимося з людиною, то можу почути: «Я думав, що ти велика, накачана. По тобі навіть і не скажеш, що ти займаєшся боротьбою». Зазвичай питають, чи я займаюся атлетикою або волейболом. Тільки по поламаних вухах видно, що я займаюся боротьбою.
Війна в житті Ірини
24 лютого ми були на зборах в Кончі Заспі. Команда мала рано вранці вилетіти на турнір у Туреччину. Ми чули вибухи зі самого ранку.
Але на той момент головний тренер вирішив, що все це неправда, зібрав команду – і ми поїхали в аеропорт. А там поліція покрутила пальцем біля скроні: «Ви розумієте, що в країні війна, а ви збираєтеся летіти на турнір?». Тому ми повернулися, зібрали речі – і я поїхала в Ірпінь.
Після ми зі сімʼєю вирушили в Дмитрівку, що розташована поряд. Там живуть мої рідні.
Десь 10 березня я звідти виїхала. Це було тяжко, тому що сімʼя переживала, як залишити квартиру. Я сказала так: «Якщо не хочете, я беру свою меншу сестру, двоюрідну сестру – і ми виїжджаємо».
Усі вагалися, а потім ми з вікна побачили, як російський десант спускався з гвинтокрила. Десь у кілометрі від нас. Тож ми швидко зібралися. Спакували речі навіть не у валізи, а в пакети. А моя тітка зібрала не речі, а всі продукти, що в неї були. Приїхала без нічого – але головне, щоб продукти в неї були (сміється). Вона переживала, щоб сімʼя була нагодована.
Дорога була тяжкою. Нам було потрібно переїхати через житомирську трасу, там уже була купа розстріляних машин. ТРО нас не пустила через інших бік, щоб ми не бачили людських тіл. А в мене ще жовта машина, її видно за кілометр. Я дуже боялася, бо на трасі в бік Житомира вже були російські військові та їздили їхні танки.
Через тиждень нам сказали, що у квартиру рідних влучив снаряд і вона повністю згоріла. Потім, після звільнення Ірпеня, я поїхала у свою квартиру – і туди також був приліт. Там ще не було ремонту, але всередині залишилася одна суцільна кімната, все рознесло.
Про відбудову Ірпеня
Я не залучена в проєкти з відбудови. І мені не надходили пропозиції долучитися до якогось проєкту.
Я тільки розповідаю, що в нас у країні відбувається. Моя мета – рознести інформацію якомога більше. Коли я виїжджаю за кордон, я даю інтервʼю всім медіа, які дають мені можливість сказати хоча б два-три слова. За кордоном також спілкуюся зі спортсменками. Вони вірять більше мені, аніж медіаресурсам, бо знають мене. Я показую на телефоні всі свої зйомки.
Моє велике бажання – відкрити повноцінний зал боротьби в Ірпені. Наразі ми тренуємося в спортивному клубі. У ньому добрі умови, але там купа видів спорту, багато людей. А коли в тебе є повноцінний зал, коли можеш проводити там змагання навіть для дітей, запрошувати учасників з інших міст, це більше популяризує спорт.
Я не скажу, що зал боротьби має бути на моє імʼя, такого я не хочу. Нехай відкриється зал на імʼя когось з воїнів-спортсменів, хто захищав Україну. Щоб діти знали, яку ціну ми віддали за нашу незалежність.
