Чекає чоловіка з полону та очолює модульне містечко в Бучі. Історія переселенки з Донецька
Як Тетяна опинилася в Бучі
В Бучу я приїхала 25 вересня 2022 року. Ми з мамою до цього були в Італії 5,5 місяців та вирішили повертатися в Україну і продовжувати будувати життя тут.
Ще одна причина – це мій чоловік, який шостий рік перебуває в полоні. Організації, які допомагають мені повернути чоловіка, змусили приїхати. Адже допомагати з України результативніше, ніж вести перемовини поза нею. Всі зустрічі мають бути особисто, не онлайн.
Я звернулася в Офіс уповноваженого з прав людини, щоби там посприяли в наданні мені житла. Завдячуючи їхній допомозі, я оселилася тут, у модульному містечку, де згодом стала коменданткою.
До 2017 року я жила в Слов'янську, де відкрила свій бізнес. Певно, я б хотіла повернутися в це місто і жити там. Але, на жаль, зараз всі ми бачимо, що Слов'янськ – це гаряча точка, як червона ганчірка для росії.
Тому я в Бучі, а не там.
Про полон чоловіка
2017 року в Донецьку працівники так званого міністерства державної безпеки «ДНР» викрали мого чоловіка. Він вийшов із будинку й більше не повертався. Йому одягнули мішок на голову і відвезли в донецьку катувальню – «Ізоляцію».
Там він провів 10 місяців. Йому висунули обвинувачення за 321-ю статтею кримінального кодексу так званої ДНР – шпигунство. Потім його перевели в Макіївську колонію №32. Там тримали всіх політв'язнів до початку повномасштабного вторгнення.
Через півтора тижня після затримання я змушена була виїхати з рідного міста. У 2018 була спроба поїхати на суд до чоловіка, аби побачити його. Мене ледь не заарештували, чудом вийшло виїхати з окупованої території. Після цього я жодного разу не була в себе вдома.
Про обірвані звʼязки з Донецьком
Я в Донецьку не була з 2018 року. Знаю лише, що квартира зачинена, але в якому вона стані – не уявляю. Але це вже й не важливо. Бо через усі ці роки та біль, який я пережила там, перебуваючи з 2014 року, після затримання чоловіка я, напевно, вже й не хочу туди повертатися. Я хочу цю частину вирізати з пам'яті.
В Донецьку я майже ні з ким не підтримую звʼязок. Усі родичі після затримання чоловіка відвернулися від нас, у них інша позиція. Ми під час окупації лишалися українцями й підтримували Україну.
Мене зараз більше цікавить те, що відбувається на вільній території й що відбувається тут із людьми.
Про перший день у модульному містечку
Коли я приїхала в модульне містечко, тут ще практично не було людей. Моя сім’я була третьою.
Умови мені дуже сподобалися, тут окремі душові – жіночі й чоловічі. В кожного окрема кімната, куди не селять більш як двох людей. Але якщо в сім’ї 3-4 людини, то ви будете жити разом, але інших людей ніхто підселяти не буде.
Після тих умов, в яких ми були після початку війни, для мене тут рай.
Спочатку було складно, я дуже хотіла повернутися в Слов'янськ. Були складнощі в колективі: люди різні, з різними характерами й різними проблемами. Але нас об’єднала спільна біда – і зараз ми вже як одна сім’я. Тепер мені тут добре й комфортно. Вертатися кудись, де є небезпека, я не хочу.
Зараз я не можу самостійно винаймати квартиру. Плюс – треба допомагати мамі, вона має інвалідність 2 групи.
Але є і другий сценарій: коли я заберу чоловіка, то це буде інша країна і ми поїдемо на реабілітацію, яка йому буде конче необхідна. Але, скажу відверто, я не хотіла б, мені дуже подобаються це місто, ця робота й люди навколо.
Якщо говорити про відновлення мого бізнесу (мала магазин жіночого одягу та взуття) тут у Бучі, то я не готова. Також це ризиковано, не знаєш, що буде завтра. Потрібні підтримка, гранти та гарантії, що завтра це все не зникне через обстріли.
Як стала коменданткою модульного містечка
Я дуже ініціативна людина. Коли в черговий раз прийшли працівники Бучанської міської ради, аби дізнатися, як у нас тут справи, я сказала, що мені потрібна робота й запропонувала свою кандидатуру.
Я маю вищу освіту, працюю з людьми, маю свою громадську організацію. Я залишила їм свої дані й з часом мене набрали та запропонували роботу. Більш ніж місяць я думала, бо це велика відповідальність, тут проживають 86 людей.
Зваживши всі ці моменти, я прийняла цю пропозицію і стала коменданткою.
Я є матеріально відповідальною особою, ми уклали контракт. Отримую мінімальну заробітну плату. Все фіксую й слідкую, аби в містечку мешканці підтримували порядок.
Мені подобається моя робота, бо це робота з дітьми. У нас було дуже багато свят, приїжджали волонтери, міжнародні ЗМІ, ми виходили в прямі ефіри.
Щоразу ми показували, як тут живуть люди в умовах війни: без світла, зі свічками й піснями.
Про 24 лютого
День почався з паніки. Я знаю, що таке війна ще з 2014 року. Як тільки оголосили про повномасштабне вторгнення, ми почали збирати речі й вирішили виїжджати зі Слов’янська.
Заправила машину, купила квитки й у той же день ми виїхали до Львова. Це була паніка. Якщо у 2014 році я могла поїхати на підконтрольну Україні територію, то під час повномасштабного вторгнення я зрозуміла що мені нема де сховатися. І це було страшно.
Один із волонтерів запропонував свій будинок у Львові. Він був недобудований, але в ньому можна було жити. Були проблеми з опаленням, але було місце, де я могла переночувати разом зі сім’єю.
Ми прожили там десь півтора тижня, а потім зателефонувала дівчинка, яка була в Польщі. Вона зайшла квартиру в поляків, які могли її віддати, оскільки більшість поляків їдуть на заробітки в Німеччину. Я поїхала забрали ключі, й так ми опинилися в Польщі.
Під час перетину кордону в мами стався інсульт, через що ми три тижні провели в польській лікарні. Після цього я вирішила, що ми все ж повернемося в Україну. Я їду в Україну, беру машину і їду за мамою назад.
На ніч ми лишилися в центрі для біженців, куди приїхали волонтери й запропонували нам поїхати в Італію. Вони «підкупили» тим, що там буде медична допомога, повне забезпечення й піклування, що це біля моря. Тож я вирішила, що це хороший варіант для мами після інсульту.
Проте там не було як такої терапії, й ми вирішили, що вже в Україні зможемо отримати належне лікування.
25 вересня ми повернулися в Україну, в Бучу. Тут почався новий етап у моєму житті.
