Росіяни були дуже злими. Як Ангеліна з Маріуполя втратила дідуся, друзів, дім і переїхала в Бучу
Незламні.City поговорили з Ангеліною про те, як її сімʼю застала війна, про дідуся, друзів і нове життя на Київщині.
Про життя в Маріуполі до великої війни
В Маріуполі я навчалася в школі №65 в 5-А класі. Сильно любила малювати, гуляла з друзями, ми бігали на перервах в школі. Найулюбленіше моє місце – драматичний театр.
В школі я дуже любила математику, фізкультуру й українську мову. Зі складних предметів, які я не любила, – це історія та географія.
Про початок війни
Я сиділа за комп’ютером, спілкувалася з другом телефоном, а потім дивлюся у вікно – й бачу, як вдалині щось горить, чую вибухи. Я не могла зрозуміти, що це за вибухи, бо в нас тоді було свято, ми щось відмічали.
Ввечері мій дідусь побачив у вікні, як будинок навпроти нашого почав горіти. Це було зовсім близько.
Коли дідусь зрозумів, що почалася війна і про це почали писати в новинах, ми взяли подушки й ковдри та пішли ховатися в коридорі, але там було дуже холодно спати. Тільки коли стало тихо, ми пішли спати у квартиру.
Наступного дня нам повідомили, що є бомбосховище в драмтеатрі. Але тьотя сказала туди не йти, бо це далеко від нас, і ми пішли в інше укриття. В цьому укритті нам виділили маленьку кімнату, в якій було 17 людей. Там ми спали на коробках.
Дідусь і бабуся лишилися вдома, а я з мамою – в сховищі. Дідусь нам привозив воду в бутлях, одяг.
Про дідуся
В один із днів дідусь вирішив піти перевірити квартиру маминої сестри, яка жила в першому під’їзді (ми жили в четвертому). Бабуся його зупиняла, але він все одно пішов. І коли він пішов, у той момент прилетів снаряд і його «відбило хвилею».
Коли в дідуся попав снаряд, в нього розбився телефон, і бабусин також, бо він брав його, аби зарядити.
Наступного дня бабуся з моєю собакою пішла на вулицю і почула, що там обговорювали людей, які загинули в ту ніч. Вона пройшла ще далі, а там уже чеченці їй повідомили, що дідусь загинув, вони назвали його ім’я. Наступного дня вона прийшла до нас і розповіла, що дідусь помер.
Поховати його нам допомагали чеченці. Розкопали яму, хоча це важко було назвати ямою. Вона була, як поличка від ящика, а зверху насипали землі. Все, більше нічого не робили. Просто закопали так.
Потім почали з’являтися кладовища. Ми набрали організацію, яка займалася похованнями, й сказали, що в нас є людина, яка загинула.
Взагалі в нас у дворі померли багато людей. Саме дідусь помер від ракети, а інші від зупинки серця й інших причин.
Його звали Григорій Михайлович. Він був добрим, дуже добрим. Кожен раз, коли він приходив з роботи, я забирала його речі собі в кімнату, і коли він хотів забрати їх назад, треба було заплатити мені гроші. Він так «купував» у мене й свої окуляри, й пульт від телевізора.
А коли я приходила до нього на роботу, він давав мені гроші «на вкусняшки». Він продавав на центральному ринку різні болти, шурупи. Іноді з ним там працювала літом.
Ми з ним часто ходили до драмтеатру, він там мені купував кульки, і ми фотографувалися. В мене досі є його фото на фоні драмтеатру, яке я зробила. Це моє останнє фото з ним…
Про друзів із Маріуполя
Зараз, буває, дзвоню своїй подрузі Мірі. Ще дзвонила Алісі, це наша сусідка з четвертого поверху. Ще є Ілона і Ліля. Більшість друзів виїхали за кордон, а Міра залишилася в Маріуполі.
У Маріуполі загинула моя найкраща подруга Поліна, у неї були брат, сестра, мама й папа. У них був свій будинок, туди прилетіло – і вони всі загинули…
Ще була подруга Аня, вони ховалися у сховищі під дев'ятиповерховим будинком. Туди також прилетіло. Весь будинок завалився й всі загинули, хто був у підвалі.
В багато будинків моїх друзів поприлітали снаряди і їхні домівки просто згоріли. Наприклад, у Лілі.
Мій будинок цілий. Тільки однією кулею пробило балкон, там маленька дірка і всі вікна розбиті. Окрім кімнати дідуся, там нічого не постраждало.
Про виїзд із Маріуполя
Спочатку нас збирали біля великого магазину. Сказали, туди приїде автобус і нас заберуть. Всі чотири дні ми туди ходили, це дуже далеко, але автобуса так і не було.
Потім приїхала наша тьотя, зібрала наші речі – й ми поїхали в Бердянськ. Там чекав автобус, який відвіз нас до кордону, де вже стояли росіяни. Нас 7 годин не пропускали, ми просто стояли там, доки не заплатили по 150 грн за людину. Тоді автобус пропустили.
Росіяни були дуже злими. Кричали на людей, коли перевіряли сумки. Вони перевіряли все: речі, планшети, телефони. Але там був один добрий чеченець. Коли він перевіряв нас, то запитав: «А чий це планшет?». Я сказала, що мій, і він його навіть не перевірив, сказав забирати. Телефон також не перевіряв у мене.
У багатьох людей забирали речі. Якщо десь була згадка про українське, це одразу забирали.
Ми перед поїздкою почистили все на телефонах, але у нас не було нічого такого. Єдине – сховали галерею, аби вона не показувалася.
Тоді я їхала з мамою, моєю бабусею і собакою Арчі.
Після цього ми приїхали в Запоріжжя, де нас чекав уже наступний автобус. Там ми переночували у дитячому садку, а наступного дня поїхали на вокзал у Запоріжжі, сіли на потяг і поїхали в Київ. З Києва ми поїхали в Гостомель, а після Гостомеля – у Бучу.
Ми приїхали сюди, бо в Гостомелі жила моя двоюрідна сестра Анжеліка. Вона – вчителька англійської мови. Після початку війни у неї стало більше учнів і вона зараз багато працює.
У Маріуполі лишилося дуже багато моїх речей, ми з собою брали дуже мало. Іграшка, великий ведмідь, там лишилася, за ним дуже сумую, він був зі мною в бомбосховищі.
З собою ми взяли документи, зошити й олівці для школи.
Про любов до малювання
Я почала малювати ще в Маріуполі. Тоді я малювала птахів, різні малюнки. Але коли війна почалася, я вирішила малювати патріотичні малюнки.
І зараз мені подобається малювати тільки патріотичні малюнки, інші не хочеться. Я намалювала вже дуже багато малюнків. Якби їх не забирали в мене гості, то тут би була вся стіна завішана.
Я віддавала малюнки японцям, різним послам, на ЗСУ, які взамін подарували мені гірлянду. Також дарувала волонтерам.
Сьогодні приїздив японець, який купив мій малюнок за 20 євро. Іншу частину він пофотографував і сказав, що буде там продавати їх, а гроші потім нам перерахують.
Про нове життя в Гостомелі
Я ходжу в Гостомельський ліцей №1. Познайомилася тут з дітьми, з’явилися нові друзі. На початку розпитували мене багато про Маріуполь, зараз вже не розпитують.
У вільний час я дивлюся різні відео в TikTok і YouTube. Про пса Патрона цікавий мультик вийшов зараз, і серіал «Пес» ще подобається. Слухаю патріотичну музику, Kalush подобається.
Я веду Instagram і TikTok. Але зараз ще в Instagram нічого не знімала, бо прихворіла. А так я знімаю себе на вулиці сама, не люблю фотографувати в приміщенні. Вмію працювати у Photoshop.
Моя бабуся, Людмила Миколаївна Проценко, працювала прибиральницею в нас у будинку в Маріуполі, а зараз працює вже три місяці прибиральницею тут, в модульному містечку. Вона дуже добре прибирає.
Коли ми приїхали в модульне містечко, тут була Женя, яка потім виїхала. Далі сюди починали заселятися ще люди й так потрохи з усіма познайомилися. Зараз ми дружньо готуємо, влаштовуємо свята. Багато чого робимо разом. Ми нікого не називаємо дядя і тьотя, а називаємо одне одного по іменах, бо ми тут вже як рідні люди.
