Стала «дорогою смерті» в Бучі. Як зараз живе вулиця Яблунська
Яблунька й досі оплакує загиблих, але продовжує жити: хоч якось ремонтувати будинки, давати раду з відключеннями світла та сподіватися, що скоро все зміниться на краще.
Як зараз живе одна з найвідоміших вулиць України, читайте в репортажі Незламні.City.
Хто не сподобався – вбивали моментально
Ганна та Галина нарешті можуть посидіти на своїй улюбленій лавці біля під'їзду. Вони – ньюзмейкерки району, доповідають усі новини. Під час окупації жінки тижнями переховувалися в підвалі, тепер збирають дані про вбитих і виживших:
«На наших очах окупанти дуже швидко захопили весь район. Для розваги орки тренувалися стріляти по водонапірній вежі, просто кожен вечір танком виїздили й били по ній. Ходили по хатах: ми сидимо в погребі й чуємо лишень, як зверху тупот іде. Хто їм не сподобався – їх моментально вбивали. Наша сусідка визирнула – і тільки встигла закрити двері квартири, її одразу застрелили через двері», – розповідає Галина.
Ця жінка вийшла, бо хотіла взяти картоплі та води. Діти в підвалі хотіли їсти, а запасів уже не було.
«Вона стікла кров’ю просто біля дверей. А ми не могли вийти її забрати чи допомогти. Це вже у квітні, як все стихло, забрали її тіло», – каже Ганна.
Пані ГалинаФото: Незламні.City
Багато жінок – одне горе
Зі сусіднього під'їзду виходить Наталя Бондар, у руках у неї остання фотографія сина – на довідці про складання екзамену на водійські права. Її Сашко пішов з дому 8 березня. Поцілував матусю і зник:
«Він мав піти до посту в центр Бучі, допомогти ТРО. Він завжди писав мені СМСки: “Ма, все ок. Цілую”. А тут – тиша, ніякої звістки. Я розумію, що, може, його в живих уже немає, але хоч би знайти й поховати. Ми їздили вже по моргах, були в Білій Церкві, здала аналіз ДНК, але було невідомо, скільки чекати. Слідчий нас не пустив на опізнання тіл, сказав, що там тіла настільки спотворені, що опізнати неможливо».
Лише через три місяці Наталя знайшла тіло сина, його змогли ідентифікувати за аналізами, які вона здала раніше:
«Довго дуже йшла експертиза. Сказали, що застрелили Сашу біля переїзду в Бучі. Пробита голова була і скрізні рани в порожнину».
Серед десятків убитих у Бучі було багато велосипедистів. Усе тому, що бучанці дуже полюбляють ровери, для багатьох це основний транспорт. Серед цих убитих був чоловік Світлани Бровченко.
Вона виносить з хати фотоальбом. Звичайний сімейний з надрукованими фотографіями. На останній світлині – її чоловік Володимир. Тут він усміхається.
Фото Володимира БровченкаФото: Незламні.City
«Ми з дочкою змогли виїхати 5 березня, чоловік нас провів. Володя був на велосипеді, він охоронцем працював у санаторії у Ворзелі. Поїхав на роботу, він так кожен ранок їхав на зміну в дев’ятій. По телефону сестра подзвонила і каже, що Володю поранили, що племінник намагався його витягнути, але його теж поранили, куля пройшла біля серця.
Так Володю залишили помирати на вулиці. Його в черевину поранили, і він стікав кров'ю ще кілька годин. Сусіди чули, як він стогнав, але не могли вийти його забрати. Стріляли з усіх боків. То він майже два тижні отак лежав».
Світлана БровченкоФото: Незламні.City
Розстрільний двір в Бучі
Посередині Яблуньки розташований єдиний в Бучі протиядерний бункер. Тут ховалися місцеві в перші дні повномасштабної війни. Коли зайшла друга ворожа колона танків, росіяни вигнали цивільних і самі зайняли сховище. Жінок і дітей відпустили, а чоловіків вивели у двір і розстріляли.
Дядя Ігор, так звуть його сусіди, живе через сітку від розстрільного двору. Згадує день страт:
«Мене силоміць вивели, поставили на коліна під забор, дуло приставили до потилиці, забрали телефон. Я думав, що зараз вистрелять, уже прощався з життям. Десь годину я так стояв під прицілом. Потім старший прийшов і сказав “Отпустите деда”».
Чоловік пішов у погріб, а росіяни зайшли в хату й там жили, «на голові» в дяді Ігоря та його сім’ї, як каже чоловік.
«Я от зараз ваніш шукаю, бо не можу цей руський дух витравити. Все засрали. А тіла, ми як вийшли, то лежали, видно було через сітку. Ненакриті лежали, вже їх снігом посипало, а якраз прийшла третя колона танків, то ми не могли підійти ближче подивитися. Оце більше як місяць вони там лежали».
Як Яблунька виживає з перебоями світла
Після звільнення Яблунька почала оживати. Люди верталися до домівок, виплакували горе й починали відбудовувати мирне життя. І хоч на Яблунці залишилися майже самі вдови – і молоді жінки з дітьми, і літні, – вони всі згуртувалися та звикали до життя без вибухів.
Промайнули літо, тепла осінь – і на Яблуньку зі зимою прийшли лютий мороз і блекаути. Старий трансформатор геть віджив своє і почав коротити все частіше. Світла на вулиці майже не буває. Яблунька – як «чорний трикутник»: тут не діють графіки відключення світла через постійні аварії. У січні Яблунька найдовше була без світла 13 діб поспіль. Мешканці цієї вулиці не живуть, а виживають.
[Текст написано на початку лютого. Проте зі стабілізацією електричної системи в країні ситуація на Яблунці суттєво не змінилася: як тільки з'являється перенапруга, трансформатор вибиває світло].
Ірина Бойко живе в багатоповерхівці. Кожен день в її родині починається із дзвінків до ДТЕК:
«Немає світла – значить немає опалення з котельні. Сподіваємося пережити цю зиму, ми народ винахідливий. Акумулятори і гірлянди дають змогу щось підзарядити та освітлювати квартиру. Хотілося б, щоб місцева влада допомагала й інформувала з приводу відключень. Я чотири вже заявки залишила. Мені відповіли, що знають про проблему, але, на жаль, не можуть запустити живлення через аварію».
Ірина БойкоФото: Незламні.City
Температура в будинках не підійматися вище 15 градусів. Щоб якось зігрітися, мешканці використовують наповнені резинові грілки:
«Другу добу мікрорайон не має електрики та тепла. Близько 40 квартир та понад 100 мешканців у дуже складному становищі, – каже один із жителів Яблунської Валерій.
Люди розуміють важкий стан країни внаслідок російських обстрілів енергетичної інфраструктури, але хочуть розуміти, коли і як місцева влада допоможе вирішити їхню проблему. Уряд наголошував на відключеннях на 5–6 годин, а не 16–20 на добу».
Батьки з Яблуньки майже не можуть дозволити собі працювати, оскільки їм нікуди подіти дітей. Яблунські школярі вчилися онлайн до 23 листопада. Ліцей №3, до якого приписаний район, був на ремонті. 24-го учні сіли за оновлені парти, але провчилися всього день. Після масштабного обстрілу навчання призупинили. Через відсутність світла, зв'язку та інтернету навіть дистанційне навчання стало неможливим, а в школі, яка відновила очне навчання, дуже холодно.
«В мене одна дитина, неповнолітня, ходить у холодну школу, займатися онлайн через відсутність світла теж не може, – розповідає Ірина Бойко.
Уроки ми не можемо робити, всі гаджети розрядилися, половина класу в такій самій ситуації. Наші діти не гірші від дітей інших регіонів, і ми вважаємо, що вирішити це питання можна на місцевому рівні».
Ірина Опанасенко – вдова Яблуньки. З двома малими дітьми живе в холодній квартирі без світла. Поліна (2 роки) та Тихон (4 роки) майже постійно бігають надворі. У квартирі настільки холодно, що біганина на дитячому майданчику – це єдиний спосіб не замерзнути:
«Всі електричні пристрої вже давно розрядилися і тільки ліхтарик на сонячних батареях рятує нас, коли настає вечір. Світла вже немає понад дві доби, раніше вимикали світло лише на декілька годин. Всюди є світло, а Яблунька страждає. Самі ми не можемо нічого зробити, в ДТЕК не додзвониться. Всім замінили вікна, а нам зашили лише плівкою. В дітей одяг не встигає просохнути. Ось вже взяли по два змінних комбінезони, а ботіночки поки по одній парі, теж постійно в них ноги мокрі. Ось так виживаємо».
Ірина Опанасенко з дітьмиФото: Незламні.Сity
Жінка ходила в ЦНАП, але конкретної відповіді про перспективу відновлення електрики їй не надали:
«Для Яблуньки вже заморожені проекти по відбудові й лише можуть зробити дах будинку. Це все, що мені сказали. А трансформатор, сказали, будуть замінювати, але не кажуть коли. Вже пів зими пройшло. І скільки на Бучу виділили всього, то могли б вже з нашої Яблуньки гірлянду зробити».
Водночас рахунки за тепло на Яблуньку приходять регулярно. Жителі одного з будинків мікрорайону були вимушені самотужки закривати вікна та відновлювати під'їзд.
Понад місяць вони просиділи в холодній квартирі й потім отримали рахунки за опалення в понад 2000 гривень.
Ірина Бойко ділиться своїми переживаннями:
«Яблунська 203-А. 25 листопада начальник ЖЕКу Мостипака пообіцяв поставити генератор для того, щоб під час відключень світла запустити котельню. 12 градусів у квартирі й неможливі умови для життя. Одразу після відключення світла зникає і зв'язок. Ні тепла, ні зв'язку, ні світла, лише рахунки приходять. Дірки у будинку довелось задути піною, щоб зберегти тепло, ми самі все робили, бо ніхто не дає ні матеріалів, ні людей на відновлення. Ось нас четверо: я і дочка, та двоє онуків малих. От які з нас будівельники? Ніякі. Ось самі намагаємося просто вижити».
З-за натягнутої на віконну раму плівки визирає Галина. Поспішає поділитися своєю історією:
«Я вже стара, мені 62 роки. Ми всю окупацію просиділи в підвалі під зруйнованим росіянами будинком. В мене на очах рашисти вбили трьох людей, чоловіків. В нас прізвище “російське”, Константинові ми, то сина, може, через це й не вбили. Зараз ми з Яриком, з сином, як і уся Яблунька, так само перебуваємо в нелюдських умовах існування, без опалення, світла та зв'язку. Вікна, що постріляли, замінюємо самі. Приходили чиновники з мерії, зареєстрували звернення про пошкодження – і все. Вікна так і не встановили».
Мешканці Яблуньки намагаються гуртуватися та не опускати руки. Але з кожним холодним днем підтримувати оптимізм стає все важче. Вони відчувають себе покинутими й стараються власнотуж вижити на «дорозі смерті».
