Андрій та Катерина Садові: про замахи, шість років очікування і любов, яку не кажуть вголос
«Це була така нетипова ситуація. Я якраз з католицького університету вертався до ратуші, людина на мене вилила якусь там бродну воду. Слава Богу, його зразу затримали. Як виявилось, він не один — це була група людей. А вони мали кримінальне минуле. Тиждень перед тим також була подібна спроба», — розповів Садовий.
Нападника затримали одразу — і виявилося, що в рюкзаку він мав ще чотири або п'ять гранат. Поліція встановила: чоловік діяв не сам, за ним стоїть ціла група з кримінальним минулим, імовірно з наркотичною залежністю.
Садовий відмовляється від охорони — і пояснює це без пафосу: коли 58 000 львів'ян воюють на фронті й щохвилини ризикують життям, відволікати ресурси на власний захист здається йому неправильним. Страху за життя, за його словами, немає — є лише незручність, бо інцидент ламає плани на дві-три години. Того разу він переодягнувся за десять хвилин і пішов на зустріч із єпископом, як і планував.
Автобусний завод у вікні і марки в шухляді
Садовий виріс у Львові — спочатку в центрі, потім на Стрийській, потім на Сихові. Каже, що Сихів тоді був справжнім краєм міста, і він любив ходити звідти пішки до центру. Тато все життя пропрацював інженером на автобусному заводі — і маленький Андрій годинами сидів біля вікна й рахував автобуси, що виїжджали з воріт.
Мама викладала історію, потім стала майстром виробничого навчання — і щоліта брала сина з собою на бази відпочинку, де її дівчата-учениці готували їжу для сотень людей. Так він побачив море задовго до Карпат. Кримом, каже, надихався місяцями.
Змалку читав газети — батьки передплачували їх стосами. Десь у п'ятому-шостому класі вже чекав кінця уроків, аби прийти додому, підігріти обід і читати фейлетони. Пізніше, вже дорослим, передплачував усі газети України — і мав чотирьох помічників, які їх переглядали. Зрештою зрозумів, що 90% матеріалів не варті уваги, і вирішив зробити власне видання.
Підприємницька жилка з'явилася рано. У п'ять-шість років він виніс на вулицю старі іграшки й почав їх продавати. У шістнадцять купував у Львові годинники та їздив до Дніпра продавати їх у кілька разів дорожче. Батьки не знали.
«Ну поїхав кудись там по справах — і все», — знизує плечима.
Контрабанда, медіа і перший мільйон — не в тому порядку
На початку 90-х, після служби в армії, Садовий, як і тисячі українців, виживав як міг. Купував електронні ваги — і продавав їх у Польщі з наваром у кілька тисяч відсотків. З митниками, за його словами, домовлявся — «львів'яни вміють домовлятися». Займався цим близько року.
Перші зароблені гроші вклав у медіа. Сам визнає: з точки зору здорового глузду — повний абсурд вкладати в пресу в 90-ті. Але саме це рішення визначило багато що в його подальшому житті.
В армії він служив у Москві — дальня авіація, спецзв'язок. Каже, що великe місто формує інший масштаб мислення. Не тягу до грошей — а здатність дивитися на речі ширше. Сьогодні, коли летить до Токіо чи Нью-Йорка, почувається там спокійно — без дискомфорту від масштабу.
Шість років і золотий перстень, який він ледь не викинув
Катерина познайомилася з Андрієм у Бернардинському дворику — на літературних читаннях поезії з нагоди Дня міста. Їй був 21 рік, йому — 28. Після знайомства він не подзвонив. Вона знайшла таксофон, придумала привід — спонсорство для студентського проєкту — і зателефонувала сама.
Садовий відповідає на це із посмішкою: «Земля є, в принципі, круглою. Вона, коли вчилася, мала більше драйву бігати». Далі, за його ж словами, вже він за нею ганявся — по Києву.
Одного разу він зняв із пальця золотий перстень і запропонував їй. Вона відмовилася. Він сказав, що викине його прямо зараз. Вона погодилася взяти — включила раціональне мислення. Після того він п'ять разів намагався купити собі перстень на мізинець. Не підходив жодного разу.
Разом вони вже понад 30 років — якщо рахувати від знайомства. Одружені — 25. Весілля зіграли в серпні, за два тижні після того, як вирішили одружитися. Зали не було — всі ресторани були зайняті на гарячий сезон. Садовий пішов до директора Історичного музею і замовив «вечірню конференцію» у внутрішньому подвір'ї. Директор зрозумів, що до чого, лише коли молодята приїхали з церкви у весільному вбранні. О десятій вечора гостей попросили йти — музей закривався. Молодята переодяглися, пішли гуляти центром і зустріли там своїх гостей, які розійшлися по кафе.
«Читай по очах» — і про любов, яку не говорять вголос
Найглибша частина розмови — не про політику і не про замахи. Катерина тихо каже про те, чого їй не вистачає: почути від чоловіка «я тебе люблю». Просто словами.
Андрій не заперечує. Погоджується, що словами — важко. Пояснює: він романтик, але всередині. «Мій романтизм мало хто може побачити і зрозуміти. Він дає мені велику силу — але я не показую його назовні. Навіть близьким людям», — каже він.
Катерина пройшла через це через власне дитинство: батьки ніколи не говорили їй «ми тебе любимо» — хоч вона відчувала їхню любов через кожен вчинок. Мама в'язала і шила — і щоразу це було щось особливе й своє. «Мені чомусь здавалося, що тільки в нашій хаті є найкраще місце на землі», — згадує Катерина.
Тепер вона каже своїм п'ятьом дітям «я тебе люблю» — і переконана, що слово має вагу.
«Все почалося зі слова і слово було Бог. Слово важливе і вагоме. Я навіть жінкам, яких бачу на вулиці і які мені подобаються, кажу про це вголос. І я бачу, як вони світяться від цього. Дітям це казати — обов'язково. Я тебе люблю — це дуже великі слова», — каже вона.
Ветерани, риболовля і театр без жалості
Катерина Садова — соціальна працівниця реабілітаційного центру Unbroken. Щонеділі вона о п'ятій ранку встає, забирає ветеранів і везе їх на рибалку — в рамках програми реабілітації риболовлею. Андрій жартує, що риба додому не приходить — з'їдають на місці. Але за жартом — реальна робота.
Центр запустив театр для ветеранів — «Театр незламних». Військовослужбовець Михайло Фаєєв написав п'єсу «Сам на сам» під керівництвом драматургині Ірини Гарець. Вистава увійшла до репертуару театру Леся Курбаса. Інша постановка — «Директор ліфту» — вже третій місяць іде в Першому театрі Нагнатюка у Львові. Грають самі ветерани.
Катерина пояснює: найважливіше у спілкуванні з ветеранами — не жаліти.
Президентські амбіції — і чому зараз не час
У 2019 році Садовий балотувався на президента. Тепер каже: зараз одна амбіція — добре робити свою роботу.
«Сьогодні я би закликав всіх, хто має якісь амбіції, — розслабитися. Якщо подивимося в нашу історію, то це є історія внутрішніх суперечок починаючи з княжої доби. Дуже часто українці самі себе заганяли в біду. Тому зараз всі мають бути один кулак», — пояснює він.
На питання про те, чи не було домовленостей «залишатися на місці» і не лізти у велику політику — відповідає різко: ні, ніколи. «Я є вільна людина — і це мене тримає».
Росію вважає структурною загрозою, яка не зникне без її розпаду. Вірить, що мир неможливий, доки Росія існує як єдина держава. З вересня Львів планує запровадити в школах програму критичного мислення та медіаграмотності — за зразком Фінляндії та Тайваню.
