Дарія Петрожицька — про театр, який повернув її з Німеччини, втрату батька у 14 і кохання без гриму

Сьогодні Дарія Петрожицька — заслужена артистка України, яка чесно зізнається: великих зйомок немає вже два роки, зарплати в театрі не вистачить на життя в Києві, а найбільший її страх — почати сумніватися в собі. У інтерв’ю на YouTube-проєкті «Розмова» актриса розповіла, чому майже не хотіла йти в професію, як ненароком вступила «по блату», скільки насправді заробляє актор і чому погодилася стати нареченою людини, яка навіть не впізнала її в Єгипті.

Дитинство в Чернігові й місто, де було «мало місця»

Народилася Дарія випадково в Житомирі, у бабусі, хоча вважає себе чернігівкою. Саме Чернігів, район Масани, став містом її дитинства — спокійним, тихим і, як виявилося згодом, затісним для неї.

«Я не хочу ображати своє місто, але мені там було мало місця. Мені так здається. Я закохалася в Київ з першого дня, як тільки приїхала отримувати допуск в університет. Я досі люблю оцей ритм, оце велике місто, оцей шум. А Чернігів для мене занадто спокійний».

Майже весь час дитинства вона проводила в театрі — тому самому, з колонами, на площі. Бо акторами були майже всі: тато, мама-балерина й актриса, дідусь-режисер, дві бабусі-акторки. Єдиними «не акторами» в династії залишилися дід і молодша сестра Настя.

Батько-революціонер і перші гроші у чотири роки

Її тато, Сергій Гончар, був провідним актором Чернігівського театру й, за словами доньки, справжньою зіркою свого часу. Він очолив протест проти директора, який, як вона тоді розуміла, не давав акторам працювати, а лише здавав сцену в оренду. Протест тривав довго й важко.

«86 днів вони простояли в наметах біля театру. От площа, театр, а тут облдержадміністрація. Перші 12 днів вони голодували. Коли актори не можуть виходити на сцену, у них починається ломка. Мої батьки тоді просто не бували вдома».

Заробляти Дарія почала ще малою. Поки батьки не отримували зарплату, родину фактично годувала чотирирічна дитина.

«Уяви, у чотири рочки це була моя перша роль і мої перші гроші. Така поразова оплата. І в чотири рочки я годувала свою сім'ю, бо батьки зарплати не отримували, а оці поразові платилися з каси. На ці гроші ми купляли їжу для моєї сім'ї».

Батька не стало, коли Дарії було 14, а йому — лише 43. Смерть була раптовою. Дівчинка-підліток із чорно-червоним волоссям і важкою музикою в плеєрі тієї миті стала дорослою — насамперед заради мами й молодшої сестри.

«Я просто в той момент стала дорослою. Мені головне було, щоб мама хоча б залишилася. Я тоді більше намагалася аналізувати, як це сприймає вона, аби вона собі нічого не зробила від горя. У нас із сестрою була одна думка: ти головне залишся».

Як вона «по блату» вступила, сама про це не знаючи

Попри акторську родину, до останнього Дарія в професію не хотіла. Мріяла бути Брітні Спірс — співати й танцювати на сцені. Але коли настав час обирати, зрозуміла, що більше нічого не вміє і не любить. Так і поїхала вступати маршрутом Житомир — Чернігів — Київ.

Легендарною стала історія з піснею «Сіла птаха», яку бабуся суворо радила не співати на вступі. Дарія заспівала саме її — і таки випросила допуск усмішкою крізь сльози. А справжню причину свого вступу дізналася аж на другому курсі.

«У кінці другого курсу я дізнаюся, що мій дід навчався на режисурі з моїм майстром. А другий викладач працював із моєю бабусею в Сімферопольському театрі. І я така думаю: блін, вони мене взяли, бо знали, що я донька того Гончара. Короче, історія про те, як я вступила по блату, сама того не відаючи».

Цей здогад на якийсь час навіть породив у ній сумніви, та згодом вона переконала себе, що все ж таки щось довела.

Скільки насправді заробляють актори

Тему грошей Дарія обговорює відверто, хоча й каже, що про таке «вчили не балакати». Репертуарний театр сьогодні платить мало — її давня зарплата в ТЮГу була 1500 гривень на півставки. Вижити на це майже неможливо.

«Мені просто пощастило, що тоді колишній чоловік жив у Києві, бо я не знаю, як люди в театрі вигрібають. Зараз я працюю в антрепризі — там контракт, є своя сума за кожну виставу. Завдяки їй я й живу. Туди просто так не беруть: беруть, бо потім твоє обличчя ліплять на афішу і на тебе продають квитки».

Кіно платить відчутно більше за театр, хоча й тут усе залежить від медійності та вміння домовлятися. Найбільший гонорар за знімальний день у Дарії був ще до війни — близько 20 тисяч гривень, а рекордом стала реклама на 120 тисяч.

«Актори між собою спілкуються, інколи навіть на теми грошей. І потім ти розумієш: мені сказали "нема грошей", а комусь сказали "так". Я туди ходила за гроші, а хтось ходив безкоштовно. Ну і хто дурачок? Виходить, ти дурачок».

Живе акторка свідомо економно: каже, що ця звичка — від тата. Великим плюсом вважає власну квартиру, у якій тепер мешкає разом із сестрою — найближчою людиною й однією з найкращих подруг.

Скандали, сарафан і власні межі

Коли Україну сколихнула серія звинувачень у домаганнях проти викладачів Карпенка-Карого, Дарія сказала, що її ці історії оминули. Єдиний епізод, який вона згадує, був майже комічним — порада старших дівчат «здати на п'ятірку» викладачеві історії театру в сарафані.

«Мені казали: просто вдягни сарафан. А я того Мейєрхольда зубрила, бо я прям не буду вдягати той сарафан. Але зранку перед іспитом стою — і таки вдягнула. Сарафанчик культурний, без декольте, все окей. І отримала п'ятірку, хоч на зубок розказала все, що могла».

На проби, за її словами, вона ніколи не приходила з натяком на сексуальність і впевнена, що такі речі треба засуджувати.

Сьогодні великих зйомок у Дарії немає — і це її трохи лякає. Вона мріє про ролі, які перевіряють на міцність, і відверто каже, що антагоністи цікавіші за «страждаючих мишок». Її орієнтир — перевтілення Емілії Кларк у Дейнеріс Таргарієн.

«Майже всі актори хочуть грати антагоністів, бо це цікаво. Мені б ніколи не хотілося грати Джульєтту — там цікавіші Меркуціо чи Тібальт. Я в житті достатньо скромна людина, але люблю ролі, які мене розкривають. Вони допомагають проживати інші життя. За це я й люблю цю професію».

Визначальною роллю Дарія називає саме «Папіка» — той випадок, коли було і цікаво, і гідно. А найбільший страх формулює просто: у затишші легко почати сумніватися в собі.

Кохання без гриму: наречений, який її не впізнав

Окрема історія — особисте життя. Зі своїм нареченим Олексієм, харків'янином, який давно живе в Німеччині, Дарія познайомилася на відпочинку в Єгипті. Уся компанія її впізнала — окрім нього. І це стало одним із найбільших плюсів.

«Він не сприймав мене як Лізу з "Папіка" чи дівчину з "Голосу". Він сприймав просто Дашу — ненафарбовану, без косметики, яка просто відпочиває. Я до подруги підходжу й кажу: я вкрашилась. У мене такого взагалі не буває. Ну і отак воно закрутилося».

Через місяць Олексій приїхав до неї з букетом — просто в день, коли вона знімала фінал другого сезону «Папіка». Реакція виявилася суто акторською.

«Я бачу, що він стоїть на порозі з букетом. І перше, що я кажу: не так треба було зіграти. Людина приїхала з Гамбурга, а чує оце. Бо артистка завжди, за будь-яких обставин, думає: це треба запам'ятати. Навіть на похоронах ти стоїш і запам'ятовуєш. Це професійна болячка».

Дев'ять місяців пари в Німеччині під час повномасштабного вторгнення Дарія згадує як один із найважчих періодів — із синдромом врятованого, депресією й сльозами. Освідчення для неї стало несподіванкою, а весілля вони планують уже після перемоги.

«Я ніколи про це навіть не думала. Його мама пожартувала, коли ми збиралися на відпочинок: ти хоч манікюр зроби, бо а вдруг. І зробив пропозицію. А манікюр був усе чітко. Але стосунки на відстані — це дуже складно, і це вже розмова радше з психологом».

Сьогодні Дарія Петрожицька грає щонайменше в шести активних виставах, веде «Я люблю Україну» й чекає на по-справжньому цікаву роль у кіно. Вона не ставить собі за мету певну кількість зйомок на рік. Хоче одного — розвиватися й не топтатися на місці.

Галицька Діва без маски. Андрій Черепущак про булінг, хейт на телебаченні та страх сцени

Вісім років мовчання — Яна Халамандра пояснила, чому її «стирали як особистість» у шлюбі з Вікторією