ONUKA про депресію, думки про самогубство і 18 років шлюбу
Наталя Жижченко вперше так відверто розповіла, як проходила шлях від зацькованого собою підлітка до сильної жінки — і що в цьому допомогли материнство, війна і зона відчуження.
Дівчинка, яка боялася сказати «дайте жетон»
Артистка, яка сьогодні впевнено тримає величезні зали, у дитинстві жила у двох протилежних світах. До музики вона прийшла в чотири роки, а дев'ятирічною вже виходила на сцену з оркестром — і хвилювалася менше, ніж від необхідності просто зайти до репетиційної зали. Та яскраве «казкове» дитинство змінилося звичайним підлітковим життям, і це виявилося нестерпно болісним.
Цю мегаінтровертність вона описує майже фізично — ніби «у матриці зашили рот». Оточення сприймало мовчання за зверхність, хоча насправді це була гостра соромʼязливість.
«Я думала про це щодня»
Найжорсткіше з того періоду — внутрішня темрява, про масштаб якої вона дізналася аж на прийомі в психолога.
«Треба було заповнити табличку, — розповідає вона. — Там питали, чи думала я про самогубство: раз на місяць, раз на тиждень. А я подумала, що думаю про це щодня. У тому віці мені здавалося, що страждати — це навіть прикольно. Ніби ти не такий, як усі, і тебе засмоктує в ці переживання, як жуйку.»
Роками вона вголос називала себе «уродом» — і лише згодом дізналася, що така фіксація на недоліках є проявом нарцисизму та захисним механізмом. Бажання зупинити життя відпустило після 25 років, коли зʼявився проєкт ONUKA і щільний графік витіснив усе зайве.
Дідусь, який розмовляв з деревами
Фундаментальною постаттю в її житті став дідусь — майстер музичних інструментів із Чернігова, на честь якого виник бренд ONUKA («онука»). Він пройшов Другу світову з пораненням біля серця, очолював експериментальний цех найбільшої в Європі фабрики інструментів і реставрував торбан Шевченка.
Саме казковість дитинства у дідуся з бабусею — квітучий сад, запах млинців, сопілка, що луною розливалася садом, — стала тим теплом, до якого артистка повертається й досі.
Батько на даху четвертого реактора
Не менш кінематографічна історія повʼязана з батьком — фізиком, ліквідатором аварії на ЧАЕС, який працював на станції з 1986-го по 1988 рік і ходив по даху четвертого реактора. Слово «Чорнобиль» лунало вдома так часто, що могло стати її першим спогадом.
«Тато настільки був відсутній, що я почала його забувати, — згадує вона. — Коли він приїжджав з вахт, я не впізнавала його й не дозволяла торкатися себе. Він дуже через це переживав. Вони були науковцями відділу ядерної безпеки, тож їх берегли і чітко заміряли дозу.»
Тривога за здоровʼя батька виявилася перебільшеною: працюючи практиканткою на станції, Наталя натрапила на його особову справу й побачила, що отримана доза радіації була безпечною.
Перше побачення — у зоні відчуження
Захоплення Чорнобилем стало наскрізною лінією її життя — з ним повʼязана навіть магістерська робота з етнокультурології.
З Євгеном Філатовим вона разом 18 років. Класичного весілля принципово не хотіла — як і багато чого «як у всіх».
«Я ніколи не хотіла заміж, — каже Наталя. — Ні весілля, ні весільної сукні. Ніколи не хотіла дітей, ніколи не хотіла цього інстаграмного затишку. Я хотіла все не так, як у всіх. А найбільше в житті хотіла потрапити на станцію.»
Шлюб вони все ж зареєстрували — насамперед заради бабусі — і відсвяткували в Чернігові, у місті своєї любові.
«Не розчинення, а вростання»
Кризи були, є і будуть, а найбільша, за словами Наталі, припала на перший рік після народження сина. Свою першу реакцію в конфлікті вона називає не криком, а мовчанням, до якого «неможливо достукатися». Тому й слово «розчинення» їй не близьке.
Гостру тему зради вона назвала «слизькою» і небажаною для публічності, адже її чоловік теж публічна людина.
«Я розглядаю це суто в теорії, — обережно формулює артистка. — Якщо відбувається зрада — для мене це не кінець світу. Я не кажу, що це ліки від кризи. І не вважаю, що це нормально для тих, для кого це не нормально. Але краще, напевно, про це просто не знати.»
При цьому головним випробуванням життя вона вважає саме стосунки.
«Стосунки — це найскладніше з усього в житті, — каже Наталя. — Складніше, ніж вижити у війні. Складніше, ніж пережити ніч обстрілів. Складніше, ніж збудувати карʼєру чи виховати дітей. Це найбільш ресурсозатратне, і найголовніше — воно має бути двобічним.»
Материнство, якого вона не хотіла
Дітей Наталя свідомо не планувала і називала себе чайлдфрі. Та народження сина Сашка перевернуло все.
«Материнство мене ніяк не цікавило — ніколи, — згадує вона. — Але коли народився Сашко, мене просто порвало від закоханості. Здалося, що народився цілий всесвіт. У мене не було ні бебіблюзу, ні постпологової депресії — навпаки, ейфорія. Хотілося всім розказати, що з нами сталося диво.»
Виховує вона структурно й суворо, але свідомо: вивчила гори літератури, проходила курси, переконана, що дитині потрібні чіткі кордони як опора. Розчинятися в дітях, утім, не збирається.
«Розчинятися в дитині мені не хотілося ніколи, — пояснює артистка. — Я розумію, що це діти, які вибрали мене. Я даю їм максимум того, що можу, і люблю всім обʼємом любові, який у мене закладено. Але це не моя власність. Це люди, яких я супроводжую по життю.»
Окрема історія — захоплення майже шестирічного Сашка, у якому легко впізнати дідову інженерну жилку.
«Він колекціонує вінтажні телефони — їх уже близько двадцяти, — усміхається мама. — Розбирає їх, переставляє акумулятори, кнопки. Ще має колекцію роботів-пилососів і знає всі моделі. Перше, що він написав на дошці перед школою, — назву моделі пилососа. Він з гаджетами, але не в мережі, а всередині — як дідусь.»
Що далі з ONUKA
Попри розмови в шоубізнесі про те, що артистка нібито «поринула в материнство», сама вона з цим не згодна: під час великої війни були численні благодійні тури й повноформатні альбоми. А ще зʼявилася «Фабрична 12» — мистецький лайв-простір у прифронтовому Чернігові. Тепер, каже Наталя, проєкт ONUKA знову на першому місці — і звучатиме по-новому.
«Зараз ми плануємо новий EP або навіть альбом, — ділиться вона. — Це повернення до витоків — більш танцювальних, рейвових. Звісно, з українськими народними інструментами. Мені здається, коли закінчиться війна, рейв буде дуже затребуваний. Людям треба буде все це відпускати.»
А свою творчість під час війни вона сприймає як форму спротиву.
«Це наша відповідь ворогу, — твердо каже артистка. — Ви розбомбили наші міста, а ми в укриттях продовжуємо творити. Вони запускають радянські ракети, які летять казна-куди. А ми друкуємо дідусеві інструменти на 3D-принтері за автентичними кресленнями. Ось наші світи, які не мають нічого спільного.»
