Володимир Кохан про «Хащі». Які сенси несе проєкт про невідомі українські села
Матеріал підготовлено на основі відеоінтерв'ю каналу «У чому виклик?».
Що таке «Хащі» і чому не всяке село — сумне
«Хащі» — це не просто YouTube-канал з понад півмільйона підписників. Це проєкт, який народився задовго до першого відео, і який досі викликає суперечки. Одні закидають Кохану, що він показує «агентську роботу Москви», демонструючи занепад українських сіл. Інші — що він не транслює парадні площі Львова чи відреставрований Хрещатик, а навмисно їде туди, «куди потрібно їхати два дні, а потім іще три дні йти пішки».
Але сам Кохан не планував жодної стратегії. Він просто йшов туди, куди його вело серце. І лише з часом почав усвідомлювати, чому саме ці місця — його терапія.
Пошук себе в глибині занедбаних куточків
«Я дуже доходящий. Зі мною щось трапляється, а я розумію це лише з часом», — зізнається Кохан.
Він розповідає, що потяг до хащів відчував ще з підліткового віку, але не міг пояснити чому. Можливо, якби родина мала гроші, він би полюбив Париж чи Лондон. Але коли вже в дорослому віці з'явилася можливість подорожувати Європою, виявилося — глухе село на Черкащині дає набагато більше насолоди.
Володимир переконаний: якщо уважно дивитися всі епізоди від першого до останнього, можна побачити його еволюцію — як змінюється його погляд на життя, як він страждає, рефлексує, переживає. Там можна прочитати його ставлення до політики, економіки, історії, особистого життя.
«Там усе можна побачити. Я намагаюся це подавати між рядків, завуальованими підтекстами», — пояснює автор.
Чому складні речі треба доносити простими словами
Один із принципів «Хащів» — говорити просто. Кохан зізнається, що його дратує, коли розумні люди обговорюють важливі теми розумними словами, замикаючись у своїй професійній бульбашці.
Для нього важливо, щоб кожен глядач — незалежно від освіти чи місця проживання — міг зрозуміти меседж. Тому він уникає складних термінів і прагне говорити мовою, якою говорять у тих самих селах, які він знімає.
«Тиша — це частина наративу», або чому в «Хащах» немає зайвого шуму
Одна з родзинок проєкту — тиша. Багато хто запитує: чому в багатьох відео майже немає коментарів, музики, пояснень? Кохан відповідає коротко:
«Тиша — це частина наративу. Вона дає змогу глядачеві самому відчути, продихнути це місце».
Він зізнається, що не завжди знає, що буде через місяць. «Багато чого в світі робиться на фанатиках, на трохи божевільних. Ти не розумієш, що станеться далі, але просто йдеш вперед», — каже він.
Кохан порівнює свої відео з новелами письменника Сергія Осоки — автора з Полтавщини, чиї твори теж про село, тишу, занепад і водночас — про красу. «Після кожного твору — світла грусть. Те саме відчуття залишається після наших фільмів», — каже Володимир.
Саме цю книгу — «Три для Марії» Сергія Осоки — він подарував під час інтерв'ю. З особистою печаткою «Бібліотека Кохана» і порядковим номером 307.
«Це перший раз у житті, коли я віддаю книгу зі штампом. Для мене вони дуже цінні», — зізнається він.
Чому Instagram-блогери не залишають культурної спадщини
Володимир жорстко висловлюється про сучасний контент-простір: «Instagram-блогери в 99% не несуть жодної культурної цінності. Вони зараз є, викачують час, перекламовують. Їх ніхто не згадає. Була якась там із 5 мільйонами підписників — і що вона залишила? Красиві губи, шуби, труси, класну тачку? Це ж ні про що».
Він переконаний, що справжня цінність — у тому, що лишається після тебе. І «Хащі» — це спроба створити щось, що проживе довше, ніж тренди соцмереж.
Мрія про артхаус: «Я хочу знімати як "Памфір"»
Попри документалістику, Володимир мріє про ігрове кіно. Він називає фільм «Присмерк» Валентина Васяновича (2014) кращим українським фільмом у жанрі артхаусу. Також захоплюється «Памфіром» Дмитра Сухолиткого-Собчука: «Це справжня Україна без косметики й прикрас. Фінал мене вразив — там про все наше життя».
Попри те, що «Хащі» не заробляють мільйони, проєкт став брендом. Брендом особливої філософії, естетики, ставлення до України. «Якщо говорити вульгарно — так, це бренд. Але не в комерційному сенсі. Це бренд сенсу», — підсумовує Володимир.
І цей сенс — у пошуку себе, у щирості, у тиші занепалих сіл, у світлій грусті після перегляду. У тому, що не все має бути глянцевим, щоб бути справжнім.
