Радій, що три хвилини в день можна подивитись у вікно. Як Тетяна Недашківська пережила окупацію Бучі
Жінку годинами катували та психологічно знущались
У перші дні війни Тетяна разом з чоловіком Андрієм вирішили не виїздити з Бучі. Натомість об'єднавшись із друзями та сусідами району Яблунька, допомагали будувати блокпост на “Жирафі”.
“Поки була можливість ми допомагали копати окопи та будувати блокпости на межі Ірпеня та Бучі. Наші військові готувалися зупиняти ворога. Носили мішки з піском, копали окопи та готували їжу для хлопців, бігаючи під снарядами, що свистіли над головою”, - розповідає Тетяна.
Через кілька днів родина опинилась в окупації. Дуже скоро росіянам на неї написали донос. Тетяна каже, зробили це знайомі люди, які почали співпрацювати з непроханими гостями.
Жінка провела в полоні понад тиждень
“Я їх просила та казала: "Їдьте, будь ласка, зніміть свого Путіна. Тоді ви, можливо, будете жити, як люди, а не як раби, які роблять все, що їм скажуть. Ми, беззбройні люди, ми стоїмо навпроти вас, ми спілкуємось вашою мовою. Вам не соромно?". Вони на наші запитання не відповідали. Казали, що просто виконують завдання”, - розповідає жінка.
Росіяни вирішили, що Тетяна може щось знати, тому не вбили її, а кинули в імпровізовано в’язницю. Її облаштували в одному з підвалів будинку по вулиці Садовій в Бучі. Там жінку годинами катували на допитах та психологічно на неї тиснули.
На цих сходах вбивали полонених
“Спочатку вони ставилися максимально жорстоко до мене та кожного дня показували список з прізвищами тих, хто допомагав копати окопи на “Жирафі”. Вони вимагали свідчити проти них та розповісти, що це за люди. Вони прямо заявляли, що не вважали мене за людину: "Радій тому, що на три хвилини в день дають можливість подивитись у вікно та покурити".
Вони прив’язали мені руки й ноги скотчем до стільця, надягали целофановий пакет на голову та обмотували його скотчем на шиї. Говорила я з ними лише російською, українська їх надзвичайно дратувала. У мене не було засобів гігієни, раз на тиждень видавали мило та туалетний папір. Ходити в туалет можна було лише під дулом автомата. Одяг не міняла взагалі”, - розповідає жінка.
Пережила полон, але втратила чоловіка
Одного з березневих днів через півтори години після сніданку, що складався з консерви та галет, до Валентини в камеру прийшли військові та сказали збиратись. Білою ганчіркою жінці зав’язали очі та вивели на вулицю. Окупанти сказали рахувати до ста і після цього швидко бігти додому, щоб встигнути до початку комендантської години. Тільки так вона могла вжити, якби не встигла добігти додому – розстріляли.
Весь той час, поки Валентина перебувала в полоні, її чоловіка допитували. З часом росіяни зрозуміли, що жінка нічого не знає ні про партизанів, ні про зброю, тому припинили її катувати. Її відпустили додому, але на той час Тетяна ще не знала, що трапилось з Андрієм.
“Останній раз ми бачилися із чоловіком на початку березня. Йому пропонували свідчити, але він відмовився. Так розповіли мені хлопці, які були разом з ним на одному з допитів”, – каже вона.
15 березня росіяни почали відходити з Бучі та кварталу по вулиці Яблунська. Валентина вже жила у квартирі разом зі своїм песиком. Тоді ж вона і дізналась, що її Андрій мертвий.
Підвал в якому вбили чоловіка Тетяни
“Одного з днів, до мене прийшла сусідка Галина, і каже що, мабуть, вдалося знайти тіло Андрія. Ми не могли його шукати поки була окупація. За нами стежили військові й забороняли відходити далеко від будинків.
Ми пішли з сусідкою та братом Андрія до одного з підвалів, де окупанти влаштували свої катівні. Там лежали кілька мертвих чоловіків зі зав’язаними руками. На їх тілах виднілись отвори від куль. Одне з тіл належало Андрію. Його пізнав брат за одягом та рубцями на грудях. Я не могла на це дивитись. Вже потім дізналася, що були й сліди катувань на його тілі”, - розповідає жінка.
Зараз Тетяна прагне отримати статус цивільної полоненої та хоче подати на Росію позов до Європейського суду з прав людини. А ще мріє подивитися в очі колишнім друзям, які здали її в руки росіян. Жінці пощастило пережити полон, катування та окупацію Бучі. Така доля випала далеко не всім мешканцям міста. На жаль, окупанти забрали багато життів цивільного населення Київщини.
