Тут скрізь добрі люди. Як переселенці з прифронтових міст адаптуються в Бучанському районі
Чи вдалося вам адаптуватися в Ірпені?
Тетяна: "Місто прекрасне, багато парків, привітні люди. Мені тут дуже подобається".
Наталія: "Ірпінь – це добре місто, і люди такі ввічливі. Нас зустріли дуже добре".
Мая: "Ну, якщо подумати, то адаптувалися, але не дуже. Душа все одно додому рветься".
Галина: "Я намагаюся адаптуватися. Це, звичайно, важко забути, розумієте? Важко, але намагаюся адаптуватися".
Василь: "Вдалося завдяки людям, які тут керують. Нормально адаптувалися".
Неля: "Люди непогані, допомагають, Слава Богу. Один раз на день привозять обід. Ну, і одне одному допомагають. Тут багато місцевих, які щось приносять: то огірки, то кабачки. Слава Богу, що є люди, які допомагають. А так тяжко".
Чи є в Ірпені місця, що нагадують ваш рідний населений пункт?
Тетяна: "Недалеко від виконкому зробили мурал із зображенням пачки солі й написом: “Бахмут та Солідар, Ірпінь з тобою”, – це дуже приємно. Відчувається підтримка".
Ірина: "Ні, такого нема. Наше рідне місто незрівнянне ні з чим. Це рідне місце, в якому ми дуже довго прожили й туди завжди хочеться повернутися. Але приходиться тут адаптуватися, тому що в найближчі 2–3 роки ми не зможемо туди, на жаль, повернутися".
Мая: "Так, там де розруха, там, де побито будинки. То ми дивимося і, звичайно, душа дуже щемить і болить. Але у нас набагато страшніше".
Галина: "Тут парки гарні, в центрі дуже гарно".
Який ваш найкращий спогад після переїзду?
Наталія: "Коли ми перетнули підконтрольну територію, то так, емоції зашкалювали".
Ірина: "Я ще повинна вам сказати, що я спілкуюся з церквою Благодать. Це дуже чарівні люди й, коли була потреба в продуктових наборах, вони нам допомагали. Відтоді я завжди спілкуюся з ними. Це чудові духовні люди, і якось це місце мені найбільше запам'яталося".
Галина: "Мої спогади стосуються Бахмута, розумієте? Я дивлюся фільми до війни й після, це просто… У нас було дуже гарне місто".
Неля: "Напевно те, що не відвернулися від нас. Нам тут надали житло. Оце єдине".
Які поради ви могли б дати людям, які збираються евакуюватися?
Тетяна: "Я вважаю, з цим не потрібно зволікати, бо якщо люди проживають в місцях, які наближені до місця активних бойових дій, то це може дуже ускладнювати евакуацію. Та й взагалі треба поберегти свої нерви й виїжджати. Особливо, якщо є діти. Не треба наражатися на небезпеку".
Ірина: "Виїжджати звідти. Не сидіти й не чекати. Багато людей кажуть, що нас ніде не чекають. Я можу з цим погодитися відсотків на 50, тому що перш ніж кудись їхати, треба пам'ятати, що людина сама за себе несе відповідальність. Де б вона не була. У якійсь іншій країні, чи у цій. Тому, якщо людина сама щось робить і звертається до когось по допомогу – я думаю, все можна владнати".
Мая: "Треба хоча б взяти, звичайно, необхідні речі. Тому що ми поїхали в тому, в чому стояли, і все вже купували на місці. Ні ложки, ні черпака, ні сковорідки. Нічого".
Галина: "Потрібно евакуюватися, як можна скоріше. Я по собі знаю, як жити під обстрілами, прильотами. І зважено зібрати все найбільш необхідне: документи, фотографії, цінні речі, ікону обов’язково забрати. Усе найдорожче".
Василь: "Свою особисту одежу. Що ти ще більше візьмеш? Дивлячись, чим ти будеш евакуюватися. Нам прийшлося своїм коштом. Що ми взяли? Сумку господарську – і все".
Неля: "Хочу сказати, що якщо дуже складно і тяжко, то хай евакуюються поки є можливість. Тут скрізь добрі люди, вони допоможуть".
