Я допитую російських окупантів в полоні. Майже всі голі-босі й без нормальної освіти
– Як ви долучилися до цієї справи? Які були ваші перші емоції від побаченого?
Окскільки я закінчив історико-юридичний факультет та маю досвід складання кримінальних справ, мене попросили допомогти знайомі. Ти приїжджаєш у заклад, де розміщені військовополонені. Військовий прокурор проводить допит, а я маю все записувати, щоб потім скласти справу та передати її до суду. Я маю доступ до всієї інформації про полоненого: зріст, вага, місце проживання, освіта. Але це більше потрібно для складання справ полонених на обмін.
– Де саме розміщені полонені? В якому вони стані?
Полонені перебувають на «зоні». Це окрема в'язниця, там утримуються лише військовополонені. На відміну від інших країн, у нас є чіткий поділ полонених для утримання. Кожна група окремо: вагнеревці, офіцерський склад, строковики та ті хто одразу саботував.
Зазвичай вони всі проходять за пʼятьма статтями. Їм світить від 10 до 15 років ув'язнення. Якщо немає важких злочинів (вбивство, зґвалтування, тероризм). Відбувати термін ув'язнення вони будуть у спеціальних в'язницях, не з іншими злочинцями. Коли їх тільки етапують до в'язниці, вони всі в жахливому стані. Майже всі хворі грипом, цигрик, мають вошей. Але всі щеплені від ковіду, кажуть, що вакцинують супутником.
Майже всі голі та босі, без нормальної військової форми, як бомжі.
Там, де я проводив допити, була спеціалізація на молоді. Полонені віком від 18 до 24 років. Це були вбивці, мародери, ґвалтівники. Та навіть росіяни, які одразу здалися в полон, перейшовши кордон. До них ставлення було зовсім інше.
– Які в них умови утримання?
У в'язниці полонених годують, держава витрачає 150 гривень на день на харчування одного полоненого. Коли вони прибувають, то отримують базові речі та й узагалі умови їх утримання дуже гуманні та відповідають міжнародній конвенції. Зазвичай вони живуть по 6, максимум 10 осіб у кімнаті.
Полонені працюють на українську державу, виробляють одяг для військових, плетуть маскувальні сітки. Працюють, щоб хоч якось компенсувати ту шкоду, яку вони заподіяли. Хоча прощення їм немає.
До речі, деякі полонені працюють за спеціальністю. Наприклад, студентів медичного університету, які потрапили в полон, залучають до медичної допомоги своїм військовим. Можуть операцію зробити або допомогти з перевʼязкою. Зокрема, у полоненого був перитоніт, вони під наглядом наших лікарів зробили операцію.
Також на території в'язниці є капличка, де можна помолитися, хоча деякі росяни просто стоять навпроти, вилупивши очі. Інколи приїздить батюшка з ПЦУ, але він тримається їх осторонь, молитву скаже – і одразу поїде. Але обов’язок виконує, на відміну від МПЦ, які навіть не роблять спроби приїхати. Ще є внутрішній двір, куди полонених виводять на прогулянки.
Звісно, усе відбувається в окремому блоці, жодного доступу в українських військових до них немає, хіба що прокльони під вікнами слати.
– Де і як проводять допити?
Допит проводять по одному і він триває не більше години. У невеликій кімнаті зі столом та стільцями. Я сиджу в кутку і все документую, поки слідчий проводить допит. Полонений сидить за столом у наручниках, інколи, якщо дуже просить, можемо зняти. За дверима на випадок агресії є два чоловіки охорони.
Слідчий військовий ставить запитання, за відповідями складається справа, яку я вношу й передаю прокурору для суду. Допит проводиться російською мовою, кримінальну справу формуємо українською. На суді вирок теж зачитується українською мовою. Деякі слідчі принципово наголошують полоненим, щоб учили українську. Коли полонений приходить, ми знаємо про нього все. Звідки він, ким працював, освіта, сімейне життя та злочини, які скоїв, як потрапив до України. Наша розвідка чудово працює.
– Що розповідають на допитах полонені росіяни? Як себе поводять?
Зазвичай відповідають на стандартні запитання слідчого, понад 43 аркуші із запитаннями. Всі відповіді перевіряються в базі. Але найбільше мене дивувало, що майже половина не знає літер, не вміє читати, не можуть визначити час на годиннику, або не знають табличку множення. Якраз переважно жителі центральної росії.
Бувають такі кадри, які сидять довго, а потім починають плакати. Розповідати, що це за них підписали військові контракти та відправили. Або від люті чи безвиході починають битися головою об стіну. Ну і нехай б’ються, лоби розбивають, державі менше платити за їх утримання.
Мародери казали, що брали переважно техніку, гроші, прикраси. Коли бачать на допиті у слідчого iPhone, в них очі світяться. Жага до награбованого зберігається, так само як і агресія та ненависть до нас. Але охорона завжди напоготові.
– Які випадки вас найбільше вразили під час допитів полонених?
Хлопець 22-х років не знав таблички множення. Я для себе відразу зрозумів, чого вони такі зомбовані. Відсутність освіти – їхня величезна проблема. В них немає жодних манер та вихованості, ця нація пропаща.
Дуже вразили випадки повного нерозуміння росіянами, чому вони пішли на цю війну. Вони зазвичай кажуть, що проти Заходу та НАТО. Їм не подобається, що нав'язують тенденції гомосексуалів. Але їх нерозуміння проблеми чудово пояснює випадок, коли шість полонених росіян зґвалтували в бараку бурята.
Для них таке зробити – це норма. Вони його так покарали за образливе слово або крадіжку. І для цього бурята це теж нормально, він знає, що так карають. Узагалі з їх розповідей на допитах стає зрозуміло, що вони отримують задоволення від убивств та насилля. Це люди без моралі та душі, усі вони – вбивці. Ненависть та жорстокість у них у крові.
– Що розповідали росіяни, які були в Бучі та Гостомелі?
Їх там майже не було. Переважна більшість уже мертва. Було лише двоє, які тоді заходили, вони вже давно сидять. Казали, що стріляли, вбивали й отримали задоволення.
– Чи зізнаються у згвалтуваннях? Розповідають про випадки?
Звісно, розповідають, як ґвалтували й кого. Було два випадки на допиті полонених, які ловили малолітніх школярок років 12–14 та ґвалтували. Це Херсонська область, села Баштанка та Снігурівка, які були окуповані. Прощення таким немає. Думаю, якщо їх і обміняють, то в росії їх вб'ють. Мені здається, там теж працюють наші “месники”. Бо найбільш жорстокі не виживають по поверненні.
– Які ваші емоції після допитів? Як дається робота?
Я обрав цю роботу, тому що хотів допомогти своїй державі. Через вік до лав Збройних сил мене не взяли. Але мої освіта й досвід роботи знайшли застосування тут. Після допитів одразу вирушаю до готелю біля в'язниці. Там і живу, поки працюю. Але коли повертаюсь після важких кількох днів допитів, полонених усе-таки досить багато. Тільки там, де я проводжу допити, – понад 1500. То доведеться кілька днів емоційно відпочивати та приходити в себе. Я наче захворюю після такої роботи. Багато негативних емоцій та бажання кожного з убивць, ґвалтівників та мародерів засудити на місці.
